Атовець Віталій Мельниченко міг піти в охоронну сферу, але не захотів після війни мати справу зі зброєю й сьогодні реалізовує себе в бізнесі. Зокрема, у черкаському районі «Д» він з братом відкрив СТО. Також досі доводиться згадувати про поранення, про контузію, після якої він ще довойовував до звільнення Слов’янська і Краматорська.
Ми спілкуємося з ним в приміщенні громадської організації «Ветерани війни «Захисники України», що в центрі Черкас. Визначаємо собі максимум півгодини вільного часу для розмови, бо потім Віталію потрібно на роботу, але в підсумку просиджуємо більше години. Історія Віталія не проста і жахлива. Йому й зараз важко ділитися спогадами.
Черкащанин Віталій Мельниченко у 2012-2013 роках служив у 95-тій окремій десантно-штурмовій бригаді у Житомирі строкову службу. Потім звільнився, і через пару місяців розпочався Майдан. Згодом Росія почала вводити війська у Крим. Побачивши це по телевізору, черкащанин хотів знову мобілізуватися. Але туди ж – у 95-ту бригаду. Тричі ходив, поки не зідзвонився з офіцерами своєї бригади і в телефонному режимі не підтвердили, що місця є, приїжджайте.
Тоді війни на Донбасі ще не було. За добу Віталій зібрався і втрапив у свою бригаду. Був кулеметником КПВТ.
«На нашу колону техніки в Донецькій області напали бойовики»
– Період квітень-травень 2014 року був непростим. Тоді все лише починалося, знаєте, дехто до кінця ще не усвідомлював, що в нас війна. Але вже знімалася зі зберігання техніка, підтягувалися військові частини. Пам’ятаю, ми приїхали в Добропілля, розставили намети. Потім повинні були поїхати до Слов’янська і допомогти іншому підрозділу. Ми їхали через міст, де була залізниця. Сепаратисти перегородили її вагоном. Також вийшов живий щит – це місцеві, накручені пропагандою. Хоча, я думаю, ідейних було там від сили десяток, а інші були провокаторами. Спершу, коли була іноземна преса, то все було в межах норми. Коли ж преса поїхала, почала накручуватися ситуація, підбігали провокатори, казали – здавайте зброю і йдіть, поки ніхто не бачить, або викиньте он туди в воду патрони. Радили здавати їм БТРи та іншу техніку.
А що ми? Нам тоді було 18-20 років. Звісно, ми підпорядковувалися своїм командирам, та все ж це був великий тиск. Тоді на мою машину один з присутніх чоловіків навів РПГ-18 «Муху» і сказав іншим розійтися. Видно було, що це не просто мітингувальник. В принципі, і присутні прості люди цього не очікували. Закрили нас від РПГ і стали кричати, що стрілянини не буде, мовляв, треба все вирішити мирно. Врешті, ті люди, що були серед натовпу (думаю, це були військові або сепаратисти), стали кричати, щоб ми вистрелювали патрони в повітря, що ми і стали робити. Але зброю не віддавали. Стало сутеніти, і частину патронів ми, звісно, залишили. Раптом я почув, що в центрі колон пішла стрілянина. Нас стали обстрілювати, незважаючи на те, що поряд з нами були цивільні. Поряд жінці прострелили ногу, і я віддав їй свою аптечку. Врешті наше командування вирішило йти на прорив. Було декілька втрат. Ми виїхали до гори Карачун. Тоді й прийшло відчуття, що йде війна, – пригадує Віталій Мельниченко.
«3 травня сили АТО закріпилися на стратегічній висоті Карачун поблизу Слов’янська», – йдеться в повідомленні Міністерства у справах ветеранів України.
Далі, 3 червня було знищено укріпрайон бойовиків у Семенівці. Це був 2014 рік. Там Віталій отримав контузію, черепно-мозкову травму, осколкове поранення стегна та гомілки.
– Я забув, коли в мене був нормальний здоровий сон, у мене постійно тремтять руки, болить голова, особливо під час зміни погоди. Як бачите, я балакаю в ніс, у мене стрибає тиск, почав падати на одне око зір. Також і слух погіршився на праве вухо, бо прилетіло тоді мені саме з правого боку… – розповідає Віталій Мельниченко.
Під час виконання бойового завдання зі знищення укріпленого опорного пункту терористів у Семенівці, на околиці міста Слов'янська, Віталій відчув, що таке справжня війна. Саме тоді ротно-тактична група від 95-ої бригади взяла участь у бою з бойовиками.
– Наперед нам ніхто нічого не казав, щоб інформацію не перехопив ворог. Ближче до третьої години дня повідомили, що маємо виїзд. Виїхали під Ізюм в штаб АТО. Офіцери та командир батальйону пішов отримувати завдання, яке ставилося перед підрозділом. На БТРи почали ставити глушники зв’язку. Це вже був вечір. Їхали з трактором, що дорогою розкидав стовбури дерев, якими поперегороджували нам дорогу. Раз були обстріляні ворогом, бо зустріли колону, яка їхала кудись і дорогою стала в нас стріляти. Так пройшла ніч. Врешті ми мали проїхати через передмістя Слов’янська, через Семенівку. Я побачив перехрестя, по бокам була «зеленка» (військовими це слово вживається в значенні зарослі, кущі, лісиста місцевість). Пора доби – ранок. Моє завдання мало б бути зачистити «зеленку» по ходу руху на 100 відсотків. Поки мені ніхто не доводив це. Але в цілому, я завжди знав, що маю відпрацювати на повну, бо від цього залежить життя побратимів, – розповідає черкащанин.
«Ми були немов мішені на полігоні»
З хроніки війни в ЗМІ довідуємося, що до цього спецназ ЗСУ повідомляв, що виконав завдання з розвідки Семенівки.
– Наша артилерія їх до цього довбала цілу добу. Тож, мабуть, тут уже не очікували побачити блокпост бойовиків. Ми відчули, як кулі почали дзьобати бронетехніку, піхота спішилася з техніки, а я вже тоді отримав наказ працювати і почав стріляти. Картина була така: ми на старих БТР-80. Позаду нацгвардія на нових БТР, а між технікою піхота. Нас почали обстрілювати зі стрілецької зброї з трьох сторін – з боків від «зеленки» і спереду від посту бойовиків. Вважаю, що вже тоді там були не прості військові, а кадрові, бо снайпери працювали чітко по тріплексах – це багатошарове скло, в БТРі чи танку. Якщо це маленьке віконечко розбити, кулеметник стає сліпим, бо нічого не видно, – пригадує черкащанин.
Вже потім завдяки ЗМІ стала відома повна картина. Коли почався бій, в Семенівку стали підтягуватися й інші бойовики. У результаті бій перетворився в серію зіткнень на досить невеликому просторі й на близьких дистанціях (100-150 метрів). Усі учасники бою відзначали, що бойовики діяли досить впевнено, «навіть зухвало».
– Там стовідсотково були кадрові військові, а не просто сепаратисти. Багато чого можна побачити по спалаху, коли ворог стріляє. Навіть удень. А ці робили так, що спалаху не було видно. Врешті з гори Карачун почала працювати наша артилерія. Бій став потужнішим. Піхоті було все важче ховатися за технікою.. Потім Тарас Сенюк, наш комбат, загинув… – сумно каже Віталій.
З хроніки війни: «Підполковник Сенюк загинув 3 червня 2014 року під час виконання бойового завдання зі знищення укріпленого опорного пункту терористів у Семенівці, на околиці міста Слов'янська. Комбат, як завжди, був попереду, разом із розвідувальним взводом. В бою, керуючи діями тактичної групи, він загинув від кулі снайпера. Куля великого калібру пробила бронежилет комбата, завдавши йому смертельного поранення (Українська правда). Керування підрозділом після загибелі командира взяв на себе ротний Олег Бутніцький, якого згодом тяжко поранило».
– Нацгвардія стала відходити, й піхота була неприкрита. Та й обстріл став таким, немов град капав з неба, тільки це сипалося залізо. Зліва почали бити з РПГ. Але я не зміг розвернути башню БТРа наліво, бо заклинив механізм, і продовжував працювати по правій стороні (це мене потім врятувало). Вимкнулася радіостанція. Ми були немов мішені на полігоні. Раптом прилетів кумулятивний снаряд. Я лиш відчув, як опекло обличчя, і зомлів, а якби стріляв в цей час в той бік, то кумулятивна сила пройшла б через мене і загинув би. Коли я прийшов до тями, то БТР уже почав горіти. Водій повз до мене в крові (потім виявилося, що осколочні поранення поверхневі, він лишився живий). Спершу я думав, що обпалений, поторгав обличчя, але все було гаразд. Проте, тяжко було дихати, бо під час вибуху я вдихнув і обпалив бронхи. Важко було зібрати думки докупи, у вухах пищало. Врешті, з водієм усвідомили, що треба було щось робити. Вогнегасниками загасили вогонь. Таки спрацювала рація, і отримали наказ відходити. Але ми не згодилися, бо позаду під машиною в нас ховалися поранені і лежали вже загиблі. Так само ніхто з інших машин не здав назад, щоб не покалічити наших, – пригадав Віталій.
Врешті, водій сказав мені йти за допомогою. Я вдягнув каску, бронежилет, узяв автомат і вискочив з БТР, щоб бігти, але враз збагнув, що не можу бігти, бо обпалені бронхи не давали нормально дихати. Також довелося постійно падати, бо працювали снайпери. Мене тоді ті, хто спостерігали за мною, тричі поховали. Та я рухався вперед, а коли вже було геть ризиковано, упав, підняв руку, і так до мене під’їхав БТР. І тут виникла смішна, наскільки це можливо в тих умовах, ситуація. Я підстрибую з того боку до входу, де менше стріляють, а там у машині все ящиками закладено і мені кажуть залазити з іншого боку, де якраз було ризиковано через снайперів. Ми зв’язалися з іншими по рації та поїхали назад, а наших, які мене посилали за допомогою, забрали ті, хто попереду був і став здавати. У цей час ми працювали по лівій стороні, по «зеленці», прикриваючи відхід наших. Врешті дочекалися авіації й стало легше, – каже АТОвець.
Коли закінчився бій, то спершу вертольотом забрали найтяжчих поранених. Згодом машиною забрали інших тяжких. Після цього машина так і не приїхала, тож Віталій зі своєю контузією продовжив працювати. Каже, що боліла голова, з вух пішла кров, але довелося «якось призвичаюватися», поки не забрали і його на лікування.
«Треба бути готовим, що не всі готові тебе зрозуміти»
Від держави черкащанин отримав орден «За мужність» 3 ступеня. Зараз ні про що не жалкує. Хоч він не з родини військових, але сам завжди хотів побачити армію по-справжньому, а не просто відслужити.
– У мене друг в 95-тій бригаді служив. Розповідав, як там. Туди тяжко було втрапити, треба було мати ідеальне здоров’я. Коли мене спитали, куди хочу служити йти, то я не казав, як всі, про батальйон забезпечення, у зв’язківці. Я сказав: «Хочу в перший батальйон в першу роту». З мене дивувалися. Мовляв, де ти такий взявся. Але служити було цікаво, це постійні виходи на полігон, навчання, стрибки з парашутом. Офіцери теж були досвідчені і, коли інколи кажуть про АТО і десь, можливо, скаржаться на офіцерів, то у нас такого не було. У нас були реальні бойові офіцери, досвідчені, рішучі. Можливо, тому їх стільки й загинуло в нас. Але вони нас прикривали.
Нещодавно Віталій створив власну родину. Міг працювати в охороні, інкасатором, але черкащанин вже не хотів мати справу зі зброєю після того, що пройшов. Та й стан здоров’я не дозволяв обрати будь-яку роботу. Зі старшим братом вони відкрили СТО, де Віталій допомагає братові. Основна ж його робота – регіональний менеджер компанії з виробництва побутової хімії. Доводиться розвивати продаж нових торгових марок.
Зараз завдяки своєму бізнесу Віталій через громадські організації займається благодійністю.
– Щодо оформлення всіх документів і пільг, знаєте, легко не буває. Інколи там в бюрократичній системі нервів йде більше, ніж на війні, – сміється. – Але ж, по-перше, я йшов воювати не заради пільг, по-друге, якщо хочеш оформити документи, то йди, носи документи і не скаржся. Так, ти щось та й заслужив. Але треба розуміти, що не всі готові тебе зрозуміти. Не варто себе накручувати. Просто не буває ніде, навіть в державних установах. Але за нами принаймні спільнота побратимів, ми хоч розуміємо, за що постраждали. А є ж люди, які просто народилися з певними вадами, і часто вони теж мусять доводити, що вони мають інвалідність. Це реалії.
Звісно, Віталій, як і інші побратими, стежить за новинами, за тим, що діється на сході. Каже, зараз армія відчутно сильніша, ніж була на початку війни. Вважає, що треба тримати позиції і не здавати, а ще проводити українізацію, щоб протистояти проявам гібридної війни, яку уміло веде Росія. Розуміє й те, що важливою для країни є зовнішня політика, відстоювання місця України на міжнародній арені.
... Враз, дзвонить телефон, Віталій розуміє, що мусить уже бігти на роботу. Каже, що треба працювати. У цілому ж, радий, що завдяки рішучим крокам армії війна не поширилася на самому початку на більші території. Найбільш незахищеними вважає дітей. До речі, саме на дітей з певними вадами й спрямована його благодійна робота.
Зараз Віталій працює в ТОВ "Компанія Легіон" менеджером з питань регіонального розвитку. СТО знаходиться на вул.Пацаєва, 8.
Назарій Вівчарик
реклама
Коментарі
Факт,об.....ся.Не знаешь.А еще сидел под Донбасом.
І це все що ти можеш відповісти на мій коммент з приводу того, що ти зранку 8 березня думаєш не про жінок а про свою "афганську" кобилу, яка ще й до того виявилась верблюдицею?
Это у тебя семь,потому что живешь по москвоскому времени .Опять проколося Промах за промахом.То отвечаешь на ненапечатанные коменты,то время.Совсем вышел из под контроля.Да еще, кобыл в караванах практически не было,использова лись вьючные верблюды,во первых они более грузободьемные, во вторых если злодеев вычисляли,то заваливать караваны приходилось старым способом с земли.Почему не скажу, догадайся.
Що робити з прививкою я вирішу якось без твоіх рекомендацій.
Солдат -ти писал что не планируешь прививку ставить,а тебе что предлагали?
если предлагали,то прищепысь,жаль если ты откинишься.С кем я буду вести дисскусии о кобыле?
Головне що ти згадав свою молодість
Оперативно подняли важную тему и коментов добавилось,глав ное что главная "повторюшка" в этом поучаствовал.
"Сірожа"- я розумію що в тебе багатий досвід обслуговування "кобили з заду(мабуть ще з тих часів коли ти був "убийцей караванов"), але мені він не цікавий.
Солдат а у тебя шо не черепашка ивалидная 60-70 годов прошлого века
выпуска УССР?купи себе кобылу и вместе с помешанным на ... артуром обслуживай ее сзади и СТО тебе не надо.
Ти правий,не ідь.На тій СТО твій велосипед обслуговувати не будуть.
Стрічка RSS коментарів цього запису