У Маріуполь черкащанин Дмитро Букарьов переїхав, аби служити в «Азові» — полку, який лише розпочинав своє існування.
За життя військовий підготував тисячі бійців, а загинув під час теракту в Оленівці — бо як заступник командира, опора для солдатів, не міг покинути своїх. Хоча мав змогу вийти непоміченим із «Азовсталі» й зберегти своє життя, пише vchasnoua.com.
Служба військового на благо України розпочалася ще до війни у 2014 році. Звання майора Дмитро Букарьов здобув, працюючи у Службі безпеки України, пригадує Тетяна Лісова — рідна сестра азовця-підполковника з позивним «Білотур». Звідти він мав і специфічні знання та вміння, з якими невдовзі долучився до новоствореного «Азову».
З автобіографії Дмитра Букарьова: «Здобувши освіту в росії, трохи їх розуміючи, я давно, ще з 90-их років, знав, що війна між росією та Україною відбудеться. Знав, що для українців це стане великим випробуванням, бо до війни ми готові не будемо. Знав також, що не зможу бути осторонь цих подій, бо люблю свою землю, свою країну і своїх дочок. Вони мають жити у вільній та незалежній державі…»
«Діма захоплювався молодими відчайдушними хлопцями, які воювали у шльопанцях, шортах, але з автоматами… »
«Діма дуже любив Україну. Він навіть не допускав такої думки, що ми будемо залежні, тим паче від росії. Тому спочатку, у 2014, він написав дві заяви у Службу безпеки, щоб поновитися на посаді. Він бачив, що молоді хлопці пішли на службу, які ще нічого не вміли. Але, на жаль, навіть після двох написаних заяв його не поновили в лавах СБУ, хоча він сім років служив у контррозвідці. Але брат попри це пішов своїм шляхом — почав возити допомогу на передову як волонтер… Він був дуже шокований відчайдушними хлопцями, які воювали буквально у шортах, шльопанцях, але з автоматами. І Діма не міг дозволити, щоб вони віддавали життя, не маючи досвіду та знань, а він лишався у цивільному житті, хоча був дотичний до боротьби за Україну», — каже Тетяна Лісова.
Врешті Дмитро Букарьов добровольцем, рядовим, у грудні 2014 року вступив у батальйон «Азов». Після кількох місяців навчання він навіть сміявся: ним, досвідчений СБУ-шником, командували вдвічі молодші хлопці - деяким було лише 18−19 років. Проте на смішках це й закінчувалося — і чоловік зізнавався, що пишається цією молоддю.
Навесні 2014 року, після початку війни, був створений батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Азов». Він патрулював у Приазов'ї, у червні з боями звільнив Маріуполь, у серпні брав участь у боях під Іловайськом, під Новоазовськом. Восени батальйон був переформований на полк, і увійшов до складу НГУ як Окремий загін спеціального призначення «Азов».
«Коли брат ще чекав відповіді від СБУ щодо поновлення, ці хлопці уже здобували бойовий досвід. У когось уже було кілька місяців боїв за плечима, допоки брат ще возив волонтерську допомогу. Тому він сміявся з того, що його начальники — діти, але ніколи не заперечував їхнього авторитету, повністю підкорявся. Він дуже поважав їх», — пригадує сестра військовослужбовця.
«Він ніколи не хизувався тим, що має високе звання. Ніколи не кричав на хлопців. І якщо треба було — сам віз підлеглих на вокзал, щоб вони якомога швидше поїхали додому…»
Після приєднання «Азову» до Нацгвардії Дмитра Букарьова поновили у званні - й він очолив напрямок озброєння у бригаді. Вже у лютому 2020 військовослужбовець став заступником командира полку із застосування артилерії. Згодом він став автором англо-українського словника артилериста — підручника, в якому була величезна необхідність під час взаємодії «Азова» з військовослужбовцями з інших країн.
«Підвищення брат отримав за виконання бойового завдання на Світлодарській дузі. Під його командуванням азовці ліквідували радіолокаційний комплекс „Зоопарк“. Ця система дуже коштовна, у росії на той час їх було всього вісім. За це Діму нагородили», — пригадує сестра військовослужбовця Тетяна Лісова.
Олег Корнієнко, побратим «Білотура», пригадує: з Дмитром він познайомився, коли той очолював напрям артилерійської розвідки. Вже тоді військовий починав освоювати безпілотники, чіпляв до них снаряди та намагався задіяти БПЛА для того, аби перетягнути хід бою з окупантами на користь «Азову».
«Я тоді був щиро й приємно здивований розвідниками: вони не лише експериментували з новим напрямом бою, а й інколи переходили за межі, на територію окупантів. Це було дуже потужно… І я пам’ятаю, що Дмитро ніколи не кічився тим, що має високе військове звання, хоча навколо було багато хлопців, які навіть не служили в армії, поки не вступили в «Азов». Він був дуже тактовною людиною, ніколи не конфліктував. Я навіть ніколи не чув, щоб він кричав на своїх хлопців.
Мене інколи навіть вражала людяність Дмитра. Наприклад, коли хлопці мали їхати додому, на відпочинок, але не встигали туди доїхати автобусом чи іншим ходом — «Білотур» сам сідав за кермо й віз їх на поїзд в інше місто. Він ніколи не зважав на те, що був їхнім керівником, просто мовчки відвозив. На першому місці для нього завжди була товариськість, а не посади", — пригадує військовослужбовець.
Олег Корнієнко наголошує: наперекір радянській системі, Дмитро Букарьов був прикладом справжнього офіцера — тим, яким він має бути. Це означало, що він насамперед для багатьох був батьком, а не керівництвом.
«Я в прямому ефірі на сепарських каналах бачила той жах, у якому він перебував. А він мене ще й заспокоював: «мої хлопці молодці», «все буде добре»…
Початок повномасштабного вторгнення «Білотур» зустрів у місті, яке вже було йому рідним — в Маріуполі. Початком вторгнення свою родину він не лякав — не хотів, аби родина в центрі України нервувала задарма чи зарано. І лише напередодні повномасштабного вторгнення, 22 лютого 2022 року, він сказав сестрі: «Нервувати не треба. Ситуація контрольована. Ми виходимо в Широкине».
«Увесь час, поки брат перебував у Маріуполі, навіть у повному оточенні, він намагався мене підтримати. Або жартував, або заспокоював. Навіть тоді, коли ми знали, що у них не лишилося їжі й не вистачає води. Ситуація була жахлива, я це знала — бо тоді жила сепарськими стрімами та їхніми фотографіями зі знищеного міста. Намагалася відслідковувати… І паралельно з цим жахом, який бачила онлайн, я читала, як він з хлопцями тримається, які вони у нього молодці. Ще й постійно повторював мені, щоб я не хвилювалася, що все буде добре», — пригадує Тетяна Лісова.
Навіть коли приховувати очевидний жах на «Азовсталі» стало неможливо, Дмитро віджартовувався: навколо були причини неочевидних радощів.
«В один із днів, коли я вже допиталася, що відбувається, він зізнався: ситуація не весела, „Але!“. І розповів, що знайшов маленьку порцію води у ковші. Тоді було дуже холодно — і всередині, і на вулиці було максимум 2 градуси тепла. А він, каже, зрадів, як мала дитина — хоч навколо все вибухає, а вода майже замерзла, він нарешті має можливість уперше за два тижні помитися. І він справді був щасливий навіть холодному душу», — пригадує сестра військового.
Уже на «Азовсталі» «Білотуру» виповнився 51 рік — цей день, 19 квітня, він провів у повному оточенні.
«Тим хлопцям, які не мали батька, він його замінив»
Попри слова заспокоєння для сестри, складність ситуації в Маріуполі, в оточенні на «Азовсталі», Дмитро Букарьов чудово розумів. Повне оточення, відсутність ліків, води та їжі й цілодобові бомбардування заводу робили виживання його бійців майже неможливим. І хоч заступник командира полку намагався лишатися оптимістом, все ж для юних добровольців «Азову» розпочалися підготовчі розмови. Підготовчі - до ймовірного полону.
«У Діми були специфічні знання про такі речі ще відтоді, коли він працював у Службі безпеки. Він чудово розумівся на психології, тому вже у бункерах навчав хлопців, як не викликати до себе агресію, разом з тим не втрачаючи гідність у полоні… Діма не був сталевим командиром, він був батьком для багатьох. М’яким, вимогливим, авторитетним батьком. Йому не потрібно було бути суворим, щоб до нього прислухалися. Тому хлопці, повернувшись з полону, казали, що Білотур був для них як батько, який усьому їх навчив», — каже сестра азовця.
Перед здачею у «почесний полон», який росіяни обіцяли захисникам «Азовсталі», металургійному заводу. ім. Ілліча, «Білотур» із побратимами знищили зброю, аби окупанти не могли її використати. Усі магазини для патронів пошкодили невідворотньо, ще тоді сподіваючись на швидкий обмін і повернення додому…
Для багатьох азовців Дмитро навіть придумував легенди — все, до найменшої дрібниці, аби вони якомога швидше та легше повернулися додому з полону. І паралельно, як зізнається Тетяна Лісова, він знав плани виходів з «Азовсталі». Міг вийти з оточеного заводу та зберегти собі життя, але не зробив цього — сказав, що не покине своїх хлопців.
«Коли відбулися перші евакуації важкопоранених хлопців з «Азовсталі» на гелікоптерах, мій брат на човні врятував близько 60 бійців. Мені пощастило зустрітись з одним із хлопців, який був врятований моїм братом…
І ще Діма зміг організувати переправу снарядів через порт на «Азовсталі», хоч він був під постійними обстрілами. Але «Білотур», ризикуючи життям, на тих човниках таки переправляв снаряди… Він взагалі був дуже фартовим. Я думала, що ці янголи-охоронці з ним назавжди залишаться. Бо він повертався з найгірших ситуацій до нас, живим. Я не могла навіть уявити, що колись станеться інакше", — крізь сльози розповідає сестра Дмитра Букарьова.
«Хлопці захоплювалися тим, наскільки гідно „Білотур“ поводив себе на допитах… Дмитро був військовим від Бога»
20 травня 2022 року «Білотур» разом з іншими захисниками «Азовсталі» вийшов у той самий «почесний полон». Після того його намагалися допитати росіяни, але невдало — з командира не вдалося «витягнути» жодної інформації, на яку вони розраховували.
Олег Корнієнко, побратим «Білотура», пригадує: вже після повернення з полону хлопці, які повернулися звідти, розповідали про стійкість Дмитра під час допитів. Дехто — відверто захоплювався тим, наскільки гідно той поводив себе навіть перед окупантами.
«Один з моментів, про який мені відомо — як росіяни викликали „Білотура“ на допит. Але він їх настільки поставив на місце й нічого не розповів, що вони зрозуміли: розмовляти з ним немає сенсу, бо ніякої інформації витягнути неможливо… Дмитро був військовим від Бога», — розповідає чоловік.
На жаль, попри стійкість та вміння тримати удар Дмитро Букарьов не повернувся додому. У ніч з 28 на 29 липня 2022 року він був убитий під час теракту в Оленівці, куди його та ще десятки захисників окупанти привели для масової страти.
«В одному з чатів 29 липня рідні почали надсилати перші кадри з Оленівки. Ми не вірили, що це правда. Думали, що фейк. А пізніше я побачила братове прізвище у російських списках вбитих, у мене сталася істерика. Коли був великий обмін, під час якого повернули командирів „Азову“, я шукала там і його обличчя. Дмитра там не було — це був другий страшний пазл… Але я вірила, що він живий, аж до результатів аналізу ДНК. Бо „Червоний хрест“ його не підтвердив, і я мала сподівання, що Діма вийшов катакомбами. Він же проходив через ворога й повертався живим… Потім мені навіть командири „Азову“ підтвердили, що така можливість могла б бути — тільки у звичайних військовослужбовців. А вони, як командири, цього зробити не могли — по совісті», — пригадує сестра військовослужбовця Тетяна Лісова.
На жаль, після тривалих експертиз у Києві 23 червня 2023 року смерть Дмитра Букарьова підтвердили. Його тіло вдалося повернути в Україну ще у жовтні 2022 року, проте через вибух в Оленівці результати стали відомі лише після розгорнутого аналізу ДНК.
Нині Дмитро Букарьов похований у Черкасах. У захисника лишилося дві доньки, заради яких він боровся з окупантами за мир в Україні.
За віддану службу Україні Дмитро Букарьов отримав чимало нагород та відзнак. Зокрема, орден «За мужність» III ступеня, відзнака «Козацький хрест» II ступеня, відзнака «Козацький хрест» III ступеня, відзнака «За виконання бойового завдання», медаль «За відзнаку у службі», медаль «Захиснику Маріуполя», медаль «За оборону Маріуполя», медаль «За участь в АТО», медаль «За військову службу Україні».
реклама
