реклама Делікат

Вячеслав Білик зателефонував мені за тиждень після того, як по Смілі вдарила російська ракета – зовсім недалеко від його хати. Знаю його давно як сумлінну, працьовиту, настирну людину, тож не сумнівався, що він майже цілодобово працює над її відновленням. Цікаво, що росіянам їхні ЗМІ удар по житловому мікрорайону Сміли подали, як знищення локаторів. У спокійному житловому мікрорайоні Гречківка, заселеному переважно трударями і пенсіонерами – військові локатори! Тут я колись зустрів свою дружину, тут літували мої діти, тут сходив кожну вулицю. Локатори у Гречківці все-одно, що єгипетські піраміди. Та московити і не в таке повірять…


«Виносили поранену крізь вікно, двері були завалені»

Тут я знаю практично кожного, в кого зруйнована хата, пам’ятаю, як зводилися деякі будинки, як господарі опоряджували їх і обійстя, як висаджували квіти, чаклували над фруктовими деревами і городами. Тут завжди жили чесно, зі своєї праці. Коли від отриманих травм пішла у засвіти Надія Голуб, я почував себе так, ніби то загинула моя родичка. До віку зберігатиму в пам’яті її привітність, приязнь, щиру посмішку. Вона завжди, побачивши нас із дружиною, розпитувала про життя, батьків, дітей, бажала здоров’я. Певен, коли прилетіла смерть із росії, вона готувалася до Нового року, щось собі мріяла, планувала, і от…

– Я хочу розказати про те, які у нас люди. Бо раніше чомусь і не думав, що ми можемо так згуртуватися, так допомагати один одному, – говорив Вячеслав. – Журналістів у нас зараз багато, деякі й надокучливі. Я розумію, в людей така робота, але… Хочу поговорити з вами.

Я був ошелешений: мовчазний Славік, який і хвилини не сидить без діла; Славік, котрий зробив зі старенької, купленої майже двадцять років тому хати лялечку, хотів виговоритися. Розповісти не стільки про біду, скільки про те, що люди в нас загалом непогані.

– 29-го грудня по обіді я рубав у дворі дрова, – розповідав мені схвильований Вячеслав Білик. – Дружина відпочивала після роботи з ночі, син теж був у хаті, грав у кутку на дивані в якусь гру на смартфоні. Раптом я почув вибух. Ніби й не такий сильний, щоб накоїти аж такого лиха. Та мене, напевне, оглушило. Я збагнув, що сиджу. Підвів очі і з жахом бачу, що даху на хаті, сараї, гаражі нема, подвір’я засипане уламками шиферу і осколками ракети, все у хмарі пилюги. У голові паморочилося. Аж тут до мене прибігла дружина з сином. Я дуже зрадів, що вони живі. Пішли разом до хати, а там армагедон. Усе засипало уламками скла. Якби хто стояв біля вікна – не вижив би. Уламки, прорубавши жалюзі, перелетіли крізь кімнати, позастрягали у дверях, стінах. Крізь вибите вікно я побачив моторошну картину: біля нас зруйновані або напівзруйновані будинки, чути як хтось кричить. Я побіг на крик.

У хаті Вячеслава Білика після вибуху

У хаті Вячеслава Білика після вибуху


Найближчі сусіди Білика Марія і Григорій Щербини. То люди похилого віку. Їхній син воює. До речі, пані Марія родом з Донбасу, досі не може збагнути, як так сталося, що саме там почалася війна…

Але Славік побіг до хати Олександра Голуба, бо кричали там. Під завалами лежала дружина Олександра Надія, він її перев’язував. Вячеслав кинувся допомагати йому. А той каже: „У неї нога зламана, шину треба ставити”. Та Славік не міг знайти цілої дошки, самі уламки після вибуху валялися двором. Тим часом підбігли й інші люди. Виносили поранену крізь вікно, двері були завалені.

– У цей час я відчув, що із пошкодженої газової труби виходить газ, – згадує Вячеслав, – почав забивати її ганчір’ям і дерев’яними чопами. Зауважив, що дуже швидко приїхали рятувальники, швидка допомога, поліція, комунальні служби. Адже від вибуху постраждав не лише газогін, поламало електроопори, попадали дроти, потрібно було відключити електроенергію, перекрити газ. Швидка допомога забирала поранених. Люди були в шоці. Ми ж так далеко від фронту, ніхто на таке не очікував. Та й об’єктів, як то кажуть критичної інфраструктури, чи якихось підприємств в мікрорайоні нема. Вкотре переконалися, що росія знаходиться за межами моралі і логіки.

3Bilyk

«Розчулили й двоє діточок, які принесли шоколадки і теж гроші»

Шок невдовзі минув і тепер Вячеслав говорить не стільки про жорстокість і підступність росіян, скільки про чуйність і щирість наших людей.

– Ніколи не забуду, як за якихось пів години вулиця кипіла людьми, котрі розбирали завали, допомагали пораненим, постраждалим. І так було не лише першого дня. Увечері до мене прийшли колеги, принесли гроші, продукти, хоч як я відмовлявся. Зателефонувало багато знайомих, навіть з-за кордону, декого я й забув, а вони просили дати номер карточки, щоби скинути кошти. Запропонувала гроші навіть людина з інвалідністю. Я категорично відмовився, то він каже: „Але ж я фізично тобі допомогти не можу, давай хоч вірша прочитаю”. І прочитав. Уявіть картину: в мене хата порепана, замість даху на вітрі тріпочеться брезент, під ногами скрипить скло, а я слухаю вірша. І ви знаєте, я йому вдячний!

Розчулили й двоє діточок, які принесли шоколадки і теж гроші. Я взяв одну для сина, щоб не образити їх, а інше запропонував віднести стареньким навпроти. До речі, їхня хата постраждала більше, її мають зносити, тож Марія Щербина порадила мені брати з матеріалів у них все, що підійде для відновлення моєї, – підкреслив він.

Приємно здивувало Вячеслава і те, як оперативно відреагувала на трагедію місцева влада: у школі №13 відразу організували штаб з допомоги постраждалим, приїхали не лише керівники міста, а й відповідних служб. Рятувальникам привозили їжу з харчових закладів міста. Імпровізовану їдальню зробили теж у спортзалі школи. Тут могли попоїсти і потерпілі. У Вячеслава на відновленні хати працювало чимало людей – сусіди, знайомі, родичі. Жінці в цьому хаосі не було як і де готувати їжу, то вони в перші дні теж брали там наїдки для себе і добровільних помічників. Навіть тварини поводили себе чемно.

Вид з вікна

Вид з вікна


А кури вирішили допомогти і знесли йому після прильоту аж чотири яйця, хоч до того не завжди було й одне, - вже жартує смілянин.

– Першого ж дня нам привезли брезент позакривати діри, штапики, скло, – захоплено говорив Вячеслав, – у наступні надали й чимало необхідних будівельних матеріалів. Обласний Червоний Хрест роздавав ковдри, воду. Допомагали підприємці, релігійні організації, волонтери. Над відновленням дахів працювали дванадцять бригад. Звісно, завжди знайдеться хтось невдоволений. Якщо я працював над відновленням хати з ранку до ночі, сам купував те, чого не підвезли, то дехто чекав, коли йому все зробить хтось. „Мені влада винна”, – доводив один з таких. На мою думку, влада винна тільки нашим захисникам. Всі інші претензії до кацапів. Можна піти на передову і висловити їх там. Я був в армії, коли розгорівся Придністровський конфлікт, тож знаю, що таке просто киснути в окопах. Десь одразу взялися воші, короста... А по нас же не стріляли, як зараз. Ми тут ще живемо в добрі і часто безпричинно на все нарікаємо. Міський голова Сергій Ананко не прийшов розбивати нам вікна, приїхав допомагати. Тому вважаю, що цього разу місцева влада проявила себе належним чином. Вдячний їй за це, вдячний усім, хто допомагав з відновленням житла. Навіть тим, хто просто прибирав уламки і замітав сміття, бо це теж потрібує часу і зусиль. Дякую сусіду Сергію Рудану – наші діти ходять в один клас. Він прибіг одразу, бо розуміє, що таке будуватися роками і бачити, як усе за секунду стає руїнами.

Дякую за конкретну, вчасну допомогу заступнику начальника станції імені Тараса Шевченка з вантажної роботи Сергію Бішуку, голові Степанківської сільської об’єднаної територіальної громади Ігорю Чекаленку. Саме звідти прибула бригада вправних майстрів, котрі дуже оперативно перекрили мені дах на хаті, але не схотіли навіть назвати свої прізвища. Тож дякую всім добрим людям! Україну не здолати, якщо ми завжди так підтримуватимемо один одного і в біді, і в радості.

Майстри зі Степанківської громади перекривають хату

Майстри зі Степанківської громади перекривають хату


Вячеслав Білик: «Треба створити при школі допоміжний пункт на майбутнє»

…Про все це добре знає і Наталія Волошина, яку щойно виписали з лікарні, куди вона потрапила з великою крововтратою через травми, отримані від вибуху. „Дякую людям, що допомогли, витягли, відгребли”, – теж каже вона.

Юля і Олександр Маліни лише навесні купили у мікрорайоні, куди прилетіла ракета, хату. У них трійко малих дітей. Цих людей у мікрорайоні ще знають мало, але їх теж виручали, їм допомагали.

Чоловікові загиблої Надії Голуб важко ходити. Знайшлися благодійники, котрі підсобили йому автівкою замість втраченої.

Нині в Смілі мороз і йде сніг. Тепер кожен може оцінити оперативність, з якою потерпілим допомогли відновити поруйновані дахи, забити плівкою, а то й засклити, вікна. А пошкоджено тільки їх було аж 365.

Будинки, які не можна відновити доруйновують і вивозять

Будинки, які не можна відновити доруйновують і вивозять


«На сьогодні маємо 116 звернень від жителів про руйнації різного роду. Хто може відновити житло – тому надаються необхідні будівельні матеріали. Хто не може – там працюють бригади волонтерів. Більшість будинків мають пошкодження дахів і вікон. За підрахунками, які маємо на цей час, тільки вікон потрібно у кількості 365 шт. Демонтовано 7 із 8 будинків, які відновлюватимуться з нуля. Робіт на десятки мільйонів гривень…» - йшлося сьогодні у повідомленні керівника Черкаської військової адміністрації Валерії Бандурко.

На місці прильоту ракети працює важка техніка, яку надали підрядники, комунальники, державна служба з надзвичайних ситуацій.

Незважаючи на негоду, зруйновані будинки екскаватор перетворює на будівельне сміття, яке везуть на сміттєзвалище, де його сортують і утилізують. А це тисячі тонн. Перед тим їхні власники вивезли речі, які вціліли, консервацію, картоплю, забрали хатніх тварин.

Буквально за кілька днів будуть повністю знесені вісім хат, майже сотню ремонтуватимуть. Гроші на відбудову спрямують із міського та обласного бюджетів, також допомагатимуть волонтери та доброчинники. За кожним районом Черкаської області закріплені хати, які він відбудовуватиме. Життя не зупинилося. Жоден ворог не знищить народ, котрий знає ціну свободи і хоче жити своїм життям, котрий не полишає своїх у біді.

Уламки від ракети досі лежать скрізь

Уламки від ракети досі лежать скрізь


А Вячеслав Білик насамкінець попросив подати у статті ще й таку його пропозицію:

– На жаль війна триває, – говорив він, – ніхто не знає, що буде завтра. Дай Боже, щоби прильотів більше не було, але хто дасть таку гарантію? Тож пропоную створити при школі такий собі допоміжний пункт, в який би ми усі знесли брезент, що залишився, дошки, балки, цвяхи, все, що може знадобитися в таких випадках. Думаю кожен міг би здати туди і якийсь інструмент, бо у всіх є щось зайве. Хай би там усе це на всяк випадок лежало. Я добре пам’ятаю, як у тому хаосі, розпачі шукав то ножівку, то сокиру, то молотка…

Олександр Вівчарик, фото з архіву героя публікації

Дивіться також відео з місця подій:


реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100