Юрій Ткаченко: «Волонтерська допомога – це прямі інвестиції в Перемогу!»

Більшість з тих, хто керував Черкаською облдержадмінстрацією після 2014 року, залишали і Черкащину невдовзі після того, як залишали посаду. Юрій Ткаченко, який очолював область у 2014-2018 роках, весь час продовжує жити й працювати на Черкащині.

В часи, коли Юрій Ткаченко очолював облдержадміністрацію, допомагати доводилося і вимушеним переселенцям, і військовим. Проте виклики сучасності абсолютно не співставні за масштабами…

У розмові з  Юрієм Олеговичем, співзасновником інвестгрупи «Time» і волонтерських благодійних фондів, які наближають українську Перемогу, ми переконалися у його впевненості в хороших перспективах області й України в цілому. Разом з тим, під час розмови він постійно наголошував: збавити оберти у допомозі армії і розбудові майбутнього економіки – означає пряму загрозу цим перспективам…

- Вже скоро два роки, як відлік часу ведемо від 24 лютого 2022 року. Тому перше запитання – традиційне: як Ви зустріли перший день повномасштабного вторгнення росії?

- О 6-й ранку мені зателефонував Любомир Дикун, віце-президент Асоціації виробників молока. Сказав, що його рідну Умань обстрілюють росіяни. Тому сприйняття війни було абсолютно реалістичним – вибухи лунали не десь далеко, а на Черкащині… Зразу ж зібралися з друзями й партнерами на офісі в Черкасах, обговорити, як нам діяти, чим ми можемо допомогти обороні.  Невдовзі зателефонував тодішній голова ОДА Олександр Скічко – попросив допомогти автотранспортом для термінового забезпечення виконання певних завдань військовими. А вже ввечері того ж дня я був на одному з об’єктів, який потребував першочергового захисту. Там зустрів давніх друзів, з якими спілкувався у «зоні АТО», - Сергія Лугерю, Олексія Ющенка та їхніх побратимів. По настрою військових і по тому, як бізнес і волонтери об’єдналися для допомоги – вже в перший день зрозумів, що вистоїмо…

- Що з попереднього Вашого досвіду в поїздках на Донбас у «зону АТО» знадобилося у першу чергу?

-  Ситуація, в яку ми всі в Україні потрапили, була не схожою ні на що з попереднього досвіду. Разом з тим, знадобився досвід абсолютно усіх попередніх років, усі контакти і знайомства – і мова не лише про досвід допомоги з 2014 року армії і цивільним на Донбасі. Мені з друзями і бізнес-партнерами допомогло у першу чергу те, що ще до початку повномасштабного вторгнення ми успішно працювали у якості волонтерів, допомагаючи черкаським лікарням у часі епідемії Covid-19. Коли епідемія закінчилася, ми призупинили діяльність нашого Благодійного  фонду «Черкаси VS Covid-19». Натомість після початку повномасштабної агресії росії швидко відновили діяльність Фонду, вже під назвою «Тероборона Черкаси-2022» - і вже маючи досвідчених у волонтерській справі людей та безліч корисних контактів в Україні і за кордоном. От тільки цього разу мова вже йшла не лише про ліки й медицинське обладнання для лікарень, а про безліч інших потреб для армії і вимушених переселенців із зони бойових дій, кількість яких постійно зростала… Головним викликом була саме масштабність того, що відбувалося.

- Разом з тим, масштабність викликів очевидно сприяла і збільшенню кількості контактів «союзників», які бажали б допомогти армії?

- Кількість друзів і партнерів волонтерська діяльність, звісно, теж додала. Але головне у цій справі – навіть не кількісний, а якісний вимір. Кожен небайдужий до долі країни відкривав нові якості у собі самому і в друзях. Скажімо, для мене відкриттям стало, коли робітник, який допомагав нам у одному з суто мирних проектів, став командиром роти на фронті. У мирні часи – один з найкращих зварювальників, на фронті він став не просто одним з найкращих снайперів, а й очолив цілий підрозділ…

У Золотоноші ми створили новий благодійний фонд – «ЗолоHelp» і він швидко згуртував навколо себе велику кількість компаній і підприємців. Цей фактор допоміг справитися з величезним потоком біженців у перші дні і з обсягами допомоги, які потребувала армія, добровольчі формування та інші структури.

Потужно спрацювала і працює нині Благодійна організація «Фонд Допомоги і Надії» в Черкасах. Оновили чи налагодили нові контакти з багатьма партнерами не лише по всій Черкащині, а й з усієї країни – найбільше з Київщини та Волині. Скажімо, ми збирали ту кількість продуктів для відправки військовим і цивільним у зоні бойових дій, для перевезення якої потрібні були потужніші, аніж наші вантажівки – і ті ж волиняни не раз виручили нас транспортом у питанні формування колон з гуманітарною допомогою. Налагодити логістику допомогли і такі чудові партнери, як «Нова пошта» та «Розетка»…

З часом змінювалися пріоритети й акценти волонтерської діяльності. Скажімо, спочатку йшлося у першу чергу про тимчасове розміщення біженців у Золотоніському й Черкаському районах (лише в одному санаторії розмістили водночас близько 500 людей), а потім - і про будівництво нового постійного житла для родин загиблих військовослужбовців. Спочатку, у перші дні «повномасштабки» я віддав друзям із Сил спецоперацій свій власний дальномір для стрільби, а мій син – свій квадрокоптер. А вже зовсім скоро ми з нашими партнерами з України, Польщі, Великобританії, Румунії і США вже вивчили, звідки можна швидко завезти бронежилети, шоломи чи значено більше тих же квадрокоптерів...

- Все це потребує серйозних коштів, навіть коли мова про одиничні екземпляри військового оснащення чи допомогу мінімальній кількості переселенців. А війна і так не сприяє прибуткам…

- Виходили з того, що якщо не допомагати армії – можемо втрати державу. А такі «збитки» не вимірюються жодними коштами. Мільйонні витрати на волонтерську допомогу розцінюємо як прямі інвестиції в Перемогу, а отже – в надійний завтрашній день. Звичайно ж, наш аграрний, переробний і будівельний бізнеси зазнали доволі сильного удару, - особливо в перші місяці, коли була порушена логістика, а безліч українських міст знаходилися під практично безперервним обстрілом. Ми не могли ні збути свою продукцію, ні скажімо доставити корм тваринам на наших фермах…

Ще до початку повномасштабного вторгнення ми розпочали будівництво трьох великих об’єктів – медико-діагностичного центру в Черкасах і двох переробних підприємств (виробництво круп і переробка кукурудзи) на лівобережжі області. Елеваторне обладнання для одного з цих підприємств було завантажене на Харківщині 23 лютого 2022 року, а вже наступного дня розпочалося російське вторгнення і такі обстріли, що стало не зрозуміло не тільки те, чи вдасться привезти обладнання, але чи й вціліє воно взагалі разом з машинами... До речі, евакуювати згодом устаткування допоміг наш земляк, начальник Генштабу ЗСУ Сергій Шаптала і нинішній очільник Черкаської обласної військової адміністрації Ігор Табурець.

-  Яка доля цих проєктів? Можна говорити про те, що найближчим часом економіка Черкащини матиме нові підприємства, чи все це «поставлено на паузу»?

-  Попри все, ми рухаємось вперед. Німецький діагностичний центр, збудований нами в Черкасах, вже діє. Відносно ж агропереробних підприємств – то одне з них сподіваємося запустити вже в листопаді нинішнього, а інше – на початку наступного року. Фахівці з Туреччини, які мають здійснити монтаж обладнання, нарешті підтвердили, що прибудуть для виконання відповідних робіт – раніше через війну вони остерігалися їхати в Україну…

-   Якими бачите найближчі перспективи України й Черкащини?

-  Передбачення – невдячна справа, особливо в часі війни. Не намагаючись вгадати терміни, скажу лише, що абсолютно стовідсотково переконаний у Перемозі України. Саме тому, попри велику кількість друзів і партнерів у Європі та США, інвестгрупа «Time» будує нові підприємства саме в Україні. І в часі війни, і після неї Черкащині потрібні нові робочі місця і надходження до бюджету області.

Завжди згадую, як в часі першої хвилі вимушених переселенців з Київщини до нас додому приїхала на якийсь час родина однокурсниці моєї дружини. Спеціально не їхали далеко від рідних місць. Семеро людей і їхні три домашні тварини жили у нас вдома з місяць, але як тільки рашистів прогнали з-під Києва – родина зразу повернулася у рідне село Бабинці під Бучею. Ще й допомагали потім коштами іншим переселенцям, які приїздили на Черкащину зі Сходу.

Так і з українцями в цілому - їздити десь до Європи в гості і в справах добре, але жити добре тільки вдома, в Україні. У вільній і неподільній Україні, яка обов’язково переможе!

Максим СТЕПАНОВ, спеціально для «Прочерку»