«Їх убила росія», – напис на кубові з портретами загиблих від удару по багатоповерхівці в Умані. Тут досі пахне пожежею, вітер приносить пилюку від зруйнованого ракетою будинку. До портретів убитих росією підходить чоловік, молиться, хреститься. Тоді йде до будівлі, до людей, які скупчилися. Там чекають своєї черги колишні мешканці будинку, щоб взяти вільну каску у рятувальників і зайти у ній до будинку до своєї квартири і винести якісь речі.
«Кому каску?» - питає чоловік, який вже виніс досить речей. У нього бере хтось інший. І теж заходить у напівзруйнований під’їзд.
«Обережно, - каже жінка. – Я учора заходила, подув вітер, звідкись упав камінець, сильно стукнув по касці. Все аварійне».
Якщо хтось забув, над портретами загиблих видніється дата 28 квітня 2023 року. І список з 23-х імен людей, яких уночі позбавила життя випущена росією ракета. Тут і дорослі і діти, які перебуваючи в мирній Умані, звісно, не могли становити загрози росії: це Кравчук Андрій і Кравчук Василь, Березюк Галина, Корінна Світлана і її донька Інна, Тройчуки (Валентина, Роман і Ульяна), Гайдукова Антоніна, Макаровський Володимир. Мамбик Ярослав, Павленко Світлана, Лисак Олексій, Барченко Любов і Наталія, а також Барченко Ірина з донькою Аліною, Ремез Наталія, Левченко Яна, Шульга Софія, Писарєв Кирило, Одайська Альона з сином Іваном… Серед загиблих як місцеві, так і переселенці…
Навпроти портретів Кравчуків – Андрія (син) і Василя (батько) стоїть жінка з сином. Вона в чорній хустці, її старший син у чорний бейсболці. Жінка в один момент втратила молодшого сина і чоловіка, а сама з сином вижила, бо була в Сушківці, де садила картоплю. Там і заночувала з старшим сином. Це село за 16 кілометрів від Умані. Дізналася про трагедію, коли за ними приїхали машиною близькі. Говорити жінці важко. Вона не переймається майном у напівзруйнованій багатоповерхівці. Для неї це другорядне…
Тим часом люди ще виносять шафи, міжкімнатні двері, тумбочки, столи, дивани, кухонну техніку, віконні рами, бойлери, люстри. Неподалік стоїть і банка з помідорами… Деякі інші закрутки.
Тетяна Віхренко з чоловіком та двома дітьми 2-х і 10-ти років жила у цьому ж будинку. Просто її квартира виходила на інший бік, де вцілілий весь поверх.
– Були вдома. Чули наближення ракети, свист, удар, звук розбитого скла, тріск бетону. Відчули специфічний запах. Потім нам сказали рятувальники, що це ракетне паливо горіло. Коли все сталося, я була в туалеті і просто боялася вийти. Але почав кричати чоловік, гукати дітей. Ми схопили дітей, телефони, документи, але спершу важко було вийти, бо двері трішки погнуло. Та якось вибралися і по сходах спустилися. На дворі горіла якась машина, а за пару хвилин почала горіти і наша. Зараз живемо неподалік, що можемо, забираємо з речей. Приїздила комісія з Києва, перевіряли стан будівлі. Нібито хочуть відновити поверх. Але я не впевнена, що ми хотіли б тут жити. Люди кажуть, у деяких не зруйнованих квартирах є тріщини, – каже Тетяна, яка вже думає збирати на нове житло, бо не уявляє, як можна жити в цьому будинку.
Поряд стоїть Світлана Дербеньова. Вона з Умані, до повномасштабного вторгнення якийсь час жила в Ірпені. Якраз перед війною повернулася в Умань, до мами. А нещодавно поїхала у Бучу працювати. Там і довідалася, що сталось з будинком. На щастя, мама жива. Звісно, Світлана швидко повернулася в Умань.
– Спершу мама навіть не зрозуміла, що сталося, вийшла в коридор, а там дим, люди бігають. Тоді вже і мама спустилася. Сьогодні мама живе у квартирі подруги в сусідньому будинку. Подруга лишила ключі доглядати за квартирою, бо сама поїхала в Польщу. На сьогодні винесли цінне з нашої квартири. Вона поряд з зруйнованим поверхом, але нас майже не зачепило. Як далі жити мамі? Будемо щось думати, написали всі ті заяви, скарги, звернулися до поліції. Та я не дуже вірю, що дадуть житло абощо. Сама ж мушу повертатися працювати у Бучу, бо якраз нова робота і не хочеться втратити, – каже Світлана.
Ольга Рябошапка чекає своєї черги зайти в будинок винести деякі речі. Їх квартира на 8-му поверсі. Зайти сходами неможливо, лиш через балкон сусідів. У квартирі в постраждалому будинку якраз були літні люди, її батьки і мамина сестра, яка приїхала на лікування.
– У нас все зрізало повністю за вхідними дверми, тож виходити було нікуди. Рятувальники драбиною з іншого боку будинку забирали моїх рідних. Хоча в сусідів через стінку геть нічого, жодна склянка з серванту не впала, ікона на стіні як висіла, так і висить. Як зараз бути – не знаємо. У гуртожитку літнім людям жити важко. Треба житло. Але маємо й інший клопіт. Поки тут трагедія, нам продовжували нараховувати на знищений будинок комунальні послуги. Я дізнавалися, казали треба йти в кожну службу і окремо писати заяву, щоб призупинили нарахування води чи електрики… – каже Ольга Рябошапка.
Нині людям допомагають фонди, дехто поселений у хасидських готелях, хтось в соціальному житлі. За кошти спонсорів людям з будинків навпроти склять вибиті вікна. На місці постійно рятувальники і поліція.
– На місці трагедії працював 151 рятувальник і 38 одиниць техніки та два кінологічних розрахунки. Крім того, працювала важка інженерна техніка, на допомогу приїхали колеги з сусідніх районів та з міста Києва, – каже начальник 5 державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України в Черкаській області Руслан Даценко і дякує керівникам підприємств та організацій за техніку, за людський ресурс для допомоги ліквідації надзвичайної ситуації.
У поліції ж кажуть, що нині справою займається СБУ. Хоча спершу, звісно, на місці задіювалася поліція, але зараз на місці поліцейські більше дивляться за порядком і лиш документують злочини, передаючи все у СБУ.
– А поки забезпечуємо тут порядок, щоб не було мародерства, допоки люди не скажуть, що все винесено. У денний час також здійснюємо супровід власників до квартири. Щодня тут спільно з ДСНС чергуємо. Цілодобово. А вже коли нам скажуть, що на сьогодні немає цінного нічого, ми погоджуємо це з міською владою і тоді об’єкт буде заморожений, – каже заступник начальника уманського районного управління поліції Василь Козиненко.
До слова, голова Черкаської ОВА Ігор Табурець інформував, що Уманська міська рада спрямувала 3,2 млн грн на першочергові потреби потерпілих. Також із обласного бюджету додали понад 5,2 млн грн: 2 млн грн – на ліквідацію наслідків ракетного удару, понад 3,2 млн грн – для надання матеріальної допомоги родинам загиблих і травмованим. Та поки реально жителям розраховувати лиш на себе, на благодійні іноземні фонди EM та HGBF. Тому що кошти від влади та інших донорів, які були спрямовані на рахунок допомоги, знаходяться на казначейському рахунку і коли дійдуть до людей – незрозуміло.
– Тепер треба рішення сесії, треба узгоджувати пропозиції. А кошти поки висять на казначейському рахунку. У цей час люди живуть в соціальному житлі. А що буде далі? – запитує адвокатка Інна Патрікєєва. – Ми всі на пороховій діжці. Завтра, не дай Бог, знов прилетить, бо війна. І ті люди, які залишилися в соціальному житлі чи поїхали до родичів, будуть ні з чим. Бо вже будуть нові постраждалі, нові виклики. Хоча в Умані не складно на вторинному ринку купити квартиру. Як, наприклад, цим людям, у яких загинули діти, жити в соціальному житлі? Їм треба просто бути в своєму куточку і збирати себе докупи, і вони не можуть сидіти в гуртожитку абощо. Тож ці мільйони з казначейського рахунку я б витратила на купівлю квартир для загиблих. А у владі пропонують купити квартири, які стануть квартирами міськради. Щоб людей там поселити до вирішення питання з напівзруйнованим будинком. Та питання це не вирішиться! Всі мають розуміти. А люди скільки проживуть у тимчасовому житлі? А тоді зміниться влада, зміняться обставини. Тож вважаю, треба за кошти з фонду купувати квартири і забезпечити постраждалих.
Поки що ж дані про пошкодження майна і завдану шкоду збирає Українська гельсінська спілка, щоб потім людям допомагати отримувати відшкодування, щоб в порядку черговості заносити їх в єдину державну базу і потім такі постраждалі мали можливість отримати кошти для ремонту житла чи купівлі нового замість зруйнованого.
Назарій Вівчарик, фото автора
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису