«Ми прикриєм, вистоїм і наваляєм»: наші військові живуть без страху

«Не розумію цей кіпіш на гражданці. Ми тут чергуємо вдень і вночі. Всьо чьотко, всьо під контролем. Є, само собою, свої нюанси — я, он, з мамкою стараюся ні про що не балакати. Але ж це таке — всюди є особливості. Я просто не хочу, щоб вона нервувала.

А так-то главне, щоб люди пам’ятали: армія за ці вісім років нормально виросла. Ми прикриєм, вистоїм і наваляєм».

30-річний Василь родом з Черкащини. Ще до війни намагався запустити бізнес із продажу волоського горіха. Згодом пішов служити в одну з механізованих бригад. Тепер — матрос у морській піхоті. На передовій Вася — вже п'яту ротацію.

Як військові сприймають новини про можливе вторгнення Росії, пише Reporters.

У 2014-му, коли українське військо було геть не готове до війни, такого бійця, як Вася, можно було б зустріти в «дубку» — незручній формі старого зразка, що натирала тіло й займалася навіть від найменшого контакту з вогнем. Швидше за все, у нього б не було нормального взуття, шолома і бронежилета. Вісім років тому від держави Вася, певно, мав би лише автомат із набоями й сухпайки з паштетом «Візит» — сірою масою, де харчова експертиза згодом виявить коров’ячу шкуру, хвости та копита. Якби пощастило, Вася мав би особисту аптечку й тепловізор для його підрозділу від волонтерів. Як вести бій і що робити під обстрілом — бійця б навчила сама війна.

А тепер, у 2022-му, Вася має хорошу підготовку й спорядження. Держава видала йому зброю, тепловізор, непогані шолом, бронежилет та аптечку. У матроса є нова форма і які-неякі, але точно не найгірші берці.

Раптом Васі не подобається щось із «казенного» — на передовій він має зарплату до 35 тисяч гривень і може практично будь-що замінити на кращий аналог власним коштом.

Поки на мирній частині країни обговорюють можливе повномасштабне вторгнення Росії, збирають тривожні валізки і навіть задумуються про виїзд з країни, на Донбасі, де війна триває майже вісім років, живуть без страху. В бліндажах та окопах військові майже не читають новин, але й не розуміють паніки цивільних. Армійці всі як один кажуть: воліли б, щоб українці вірили у боєздатність свого війська і, в разі чого, планували захищатись, а не тікати.

З бліндажа — земляного насипу, затягнутого маскувального сіткою, — стирчить металева труба: без вітру кільця сірого диму ліниво тягнуться з неї вгору, а потім безслідно розвіюються. Посеред засніженого поля, яке ми щойно здолали, бігають безпородні, але дуже охочі до людського тепла фронтові пси. Десь усередині бліндажа — чутно аж надвір — нявчить кицька.

Позиції морпіхів — це своєрідна екосистема з траншей, окопів і тих-таки бліндажів. Тут є власна дров’яна лазня, кухня, їдальня і вбиральня, збудована за принципом сільського туалету. Недалеко звідси розташовані СПшки — спостережні пункти, де військові цілодобово пильнують за ворогом: запобігають можливим проривам й диверсіям і, якщо є загроза, першими приймають бій.

За спинами матросів, які спостерігають за бойовиками в бінокль, крізь тепловізор і трубу розвідника, схожу на перископ, починається підконтрольна українській владі частина Донеччини. Все, що перед їхніми очима, — або тимчасово окуповане російськими гібридними військами, або вважається так званою сірою зоною — ділянкою, якої не контролює жодна зі сторін війни.

В одному з найменших бліндажів морпіхів відпочивають вартові, яких хвилин зо 20 тому змінили на СПшках побратими. Тепер у матросів є час поїсти, сходити в лазню, зідзвонитися з близькими, виспатись, а потім прокинутись і знову зайти на чергування.

На фоні нашої розмови ззовні чується гупання. Земля трохи вібрує, і я, за характером звуку, розумію, що це «приходи» — щойно стемніло, бойовики «кинули» в бік морпіхів кілька 82-мм мін. Таке б дуже злякало цивільних, але на лінії фронту подібні хаотичні обстріли сприймають як невдалу провокацію — в такий спосіб бойовики викликають українських військових на вогонь у відповідь, щоб за нею розпізнати осідок морпіхів та вже прицільно влупити по наших позиціях.

— То шо, як думаєте, буде повномасштабне вторгнення чи ні? — розбиваючи тишу, звертаюся до матроса, схиленого над телефоном на нижніх нарах.

— Та хіба ж я знаю, — каже, не відриваючись від екрана, — я ж просто військовий. Хто б мені таке сказав?

— Ну, а за відчуттями?

— А за відчуттями треба кросівки на весну замовляти. Тут така жижа буде — офігієте. Одне сплошне багно, як у непораному хліві.

— Але ж до весни ще довго.

— Та чого. Вже, он, лютий. Поки туда-сюда — буде березень-квітень.

Станом на 2021 рік ЗСУ налічували 260 тисяч військових. Згідно з нещодавнім указом Президента Володимира Зеленського, чисельність війська мають збільшити ще на 100 тисяч осіб, що в сумі буде дорівнювати приблизно населенню Чернігова чи Полтави. Для порівняння, армія Великої Британії налічує зараз близько 188 тисяч військовослужбовців.

Хоч Україні в спадок дісталися часто несправна радянська зброя і техніка, за час війни силові структури отримали новітні розробки як власного, так і закордонного виробництва. Цьогоріч лише за останній тиждень січня США передали ЗСУ близько 500 тонн військової допомоги. Американські літаки Boeing 747, які ще прибуватимуть в Україну, доставили, зокрема, гранатомети M141 Bunker Defeat Munition і керовані ракети для ПТРК Javelin.

На відміну від простих бійців, ротний Дмитро  заводиться з півоберта, коли чує питання про можливий повномасштабний наступ. Він віддав армії років з десять життя, планує й надалі розвивати військову кар’єру і вважає паніку серед цивільних найперше проявом невпевненості у війську.

— Просто на гражданці, — емоційно говорить, — мають розуміти, що армія — не якесь там збіговисько. В нас вкладають ресурс і гроші, ми самі у себе вкладаємося. Гляньте на людей, техніку. Хоч би ті відео з навчань — сила ж!

І ППО у нас в порядку, що б там не казали. Навіть невелика військова частина має доступ до моніторингу кордону. Тоді звідки ця паніка?

Дмитро каже, що насправді оперує не тільки емоціями. Як офіцер, має доступ до розвідувальної інформації і, хоча всього розповісти не може, запевняє: «Хвилюватися наразі немає причин».

— Хай би що там писали медіа, — веде далі, — тієї кількості російських військових, яка зараз є поблизу кордону і навіть на навчаннях у Білорусі, недостатньо для повномасштабного наступу. Ми знаємо не лише цифри, а й назви російських підрозділів та їхню укомплектованість. Більшість техніки РФ — це радянський спадок. Незначний відсоток — так, нові розробки. Але все інше — таке, що не заведеться, не поїде і не зможе стріляти. То, знову ж, звідки паніка?