У міськраді розповіли про історію родини, яка стала на захист України у перші дні вторгнення

Сьогодні всі українці об’єднані в боротьбі проти російських окупантів. Цілі сім’ї стають на захист рідної країни.

 Прикладом тому є і герої нашої історії з Канева – батько Віктор Коваленко і його два сини – Дмитро та Володимир, які стали на захист України родиною. Усі троє цивільні люди, які до початку повномасштабної війни працювали на сімейному підприємстві з будівництва котелень. Початок вторгнення зруйнував їх звичне життя та змусив полишити сімейну справу. Про те, яким стали перші дні повномасштабного вторгнення та як склалася доля родини розповів старший син Віктора Коваленка – Дмитро.

НА НАСТУПНИЙ ДЕНЬ ПІСЛЯ ВТОРГНЕННЯ РАЗОМ З БАТЬКОМ ДОБРОВІЛЬНО ЗАПИСАЛИСЯ У ВІЙСЬККОМАТ

Початок повномасштабного вторгнення застав родину зненацька. Дмитро Коваленко до кінця не вірив у те, що трапилося.

– Перші вибухи я почув 24 лютого 2022 року, коли йшов на роботу. Спочатку не зрозумів, що це, але коли приїхав на вокзал, то стало очевидно…Почалося, – згадує Дмитро.

Військовий каже, що для себе відразу ж вирішив, що краще загинути вільним українцем, ніж стати «гарматним м’ясом».

– Вже на наступний день після вторгнення ми з батьком добровільно записалася у військкомат і потрапили до 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Разом і трималися. Він на посаді гранатометника, а я помічника гранатометника. Молодший брат також став до лав 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського, – говорить військовий.

РАЗОМ З БАТЬКОМ БОРОНИЛИ БАХМУТ, НИЖНЄ ЛОЗОВЕ, ТА ВІДРОДЖЕННЯ

Потрапивши на схід України, батько та старший син разом встигли повоювати до червня 2022 року. Після тяжкого поранення батька, Дмитро продовжив службу сам, але невдовзі під час бойового завдання його також поранили. Пізніше він отримав медаль «За поранення» від Міністерства оборони України.

– Спочатку був Бахмут і наші перші бойові позиції. Далі село Нижнє Лозове неподалік від Попасної, потім село Відродження поруч із населеним пунктом Зайцеве. Саме там 8 червня 2022 року батько отримав тяжке поранення і втратив нирку. Воювати далі вже не зміг, – згадує військовий. – Після завершення ротації я вже сам ніс службу на Куп’янському напрямку (Харківська область). Після Куп’янська ми поїхали на Курдюмівку (Донецька обл.). Саме там у листопаді 2022 року мене поранили. Наразі за станом здоров’я отримав інвалідність. Проте разом з батьком продовжую служити в роті охорони при РТЦК та СП. Тим часом брат Володимир продовжує боронити Україну на Херсонському напрямку.

Дмитро додає, що служити разом з рідною людиною пліч-о-пліч складно, адже з одного боку можна довіритися на всі 100%, а з іншого тяжко себе тримати в руках, коли найріднішу людину поранено.

– Ніколи б не спало на думку, що ми разом з батьком будемо навчатися з YouTube, як правильно викручувати п'єзоелектричний замикач із кумулятивного снаряда, щоб туди засипати кулі чи цвяхи, аби перетворити снаряд проти техніки у вбивчу силу проти піхоти, – зауважує Дмитро Коваленко.

ТАКТИКА РОСІЯН - «М’ЯСНІ ШТУРМИ»

У розмові військовослужбовець також поділився роздумами про те, наскільки відмінні росіяни й українці у веденні війни.

– Мене дуже вразило наскільки ми різні з росіянами, адже вони взагалі не цінують своїх людей. Був випадок, коли окупанти захопили посадку від якої починався наш окоп. Ми попередньо, для підстрахування, замінували той окоп на підході та чекали, коли прибуде підкріплення штурмової групи, щоб звідти їх вибити. Однак, вони не стали чекати і пішли на штурм наших бліндажів, застосовуючи тактику «м’ясних штурмів». Лізли один за одним, як зомбі, підриваючись, і прямо по своїм йшли далі. Ніколи не думав, що колись таке побачу на власні очі. Дуже багато їх полягло в тій посадці, але кожного дня вони повторювали ту ж саму тактику, – ділиться спогадами Дмитро.

У продовження військовий зауважує, що українці у цій війні відрізняються міцним військовим побратимством, титанічною витримкою і людяністю.

– Разом з побратимами ми проходили такі труднощі й розділяли такі радощі, яких на «гражданці» немає. Ми ділились останнім ковтком води та шматком хліба. Рятували життя у випадку поранення та раділи кожній перемозі в бою. Ми водночас розуміли, що таке життя та як виглядає смерть. Війна – це страшно, але вона показує реальну сутність людини, – каже Дмитро.

З особливою щемкістю військовий згадує свого загиблого бойового побратима Вадима Гаврилюка з позивним Берлін.

– Хочу згадати про свого загиблого командира роти 27-річного Вадима Гаврилюка (Берлін). Не дивлячись на молодий вік, він постійно думав про свій підрозділ, не боявся підвозити на авто все, чого ми потребували прямісінько на «нуль». Щобільше, коли на нашому напрямку було дуже тяжко, він перебував з нами на позиціях, щоб особисто контролювати ситуацію, – з гіркотою говорить військовий.

МИ ВСІ НЕ НАРОДЖЕНІ ДЛЯ ВІЙНИ

Маючи такого сусіда як росія, українці повинні постійно готуватися до того, що можуть опинитися на полі бою, ділиться думками Дмитро Коваленко.

– Згадайте перші дні війни, коли весь народ був, як єдиний кулак. Тоді ворог знаходився уже в центрі України. І як тільки ми своїми силами змусили окупантів відступити, то всі видихнули та розслабились. Ми ще не виграли війну, тому зараз все залежить від нас, – каже він.

Він додав, що його дратує, коли окремі українці кажуть, що не народжені для війни.

– Чим скоріше ти навчишся бути готовим до війни, тим легше тобі буде на ній. Реальність така, що воювати доведеться кожному. Тому не треба чекати, поки по тебе прийдуть чи будуть за тобою бігати. Не треба відкладати свою відповідальність. Виберіть собі підрозділ і йдіть захищати Батьківщину. Повістка – це не дорога в один кінець, – резюмує військовий.

Канівська міськрада, фото міськради