Річниця перепоховання Шевченка: у Каневі пройшла хода «Останнім шляхом Кобзаря»

З нагоди 162-ї річниці перепоховання Тараса Шевченка в Каневі відбулася традиційна піша хода "Останнім шляхом Кобзаря". Колона пройшла від Успенського собору до Чернечої гори, де знаходиться могила поета, пише Суспільне.

Нині важливий символізм не лише фізичного, а й духовного повернення Шевченка до українців, розповіла виконувачка обов'язків гендиректора Шевченківського національного заповідника Валентина Коваленко.

"Подія досить символічна, особливо в час, коли Україна воює проти Росії. Сьогодні важливий символізм не лише фізичного, а й духовного повернення Шевченка до українців. В радянські часи його затирали з програм, прибирали твори, в яких звучала правда. Нині Шевченко цікавий як антиімперський, антимосковський. Він через свої поетичні меседжі став першим справжнім українським націоналістом, говорив ті речі, які на той час у імперській Росії годі було говорити вголос", — зазначила вона.

Прах Кобзаря перепоховали саме на Чернечій горі, бо так він писав у своєму "Заповіті", додала Валентина Коваленко:

"Цього заповіту дотрималися його друзі. Відразу по його смерті вони намагалися переконати керівництво тодішнього Петербурга, що Шевченко має бути в Україні, бо його тут чекають".

Привезли прах поета до Канева Дніпром.

"Тоді була велика повінь, доводилося тяжко. Згадують про те, як жінки впрягалися і допомагали пхати воза. Він був неодруженим, тому за традицією це мали робити саме жінки і дівчата", — пояснила Валентина Коваленко.

"Остання дорога Кобзаря" – це 14 кілометрів від Успенського собору, де відспівували поета у 1861-му та на плечах несли домовину до верхівки Чернечої гори. Нинішня ж традиційна хода проходить коротшим шляхом по кількох міських вулицях.

Зі слів Валентини Коваленко, "Останній шлях Кобзаря" символічний для багатьох українців:

"Шевченко нині ще настільки не пізнаний, а значить і українці себе ще повністю не пізнали. Нинішня війна дала нам можливість пізнати хто така Росія і хто такі українці через пізнання глибини Шевченкового слова. Люди підіймаються на гору до могили Шевченка, щоб хоч раз у житті відчути цю атмосферу. Сюди часто приходять наші воїни, захисники, як на символічну молитву, просять у батька Тараса про захист".

Неля Мельник розповіла: вивчала Шевченка з дитинства:

"У мене були дуже хороші вчителі. Мама і тато теж шанували Шевченка. Тому шаную його все життя і я. Я сама родом із Вінниччини, але вже давно живу в Черкасах. Все життя пропрацювала у обласній філармонії".

Микола Порожній — капітан запасу. На Чернечу гору він прийшов разом із побратимами.

"Я два з половиною роки служив у АТО. Сам із Канева. Приходжу на Чернечу гору щороку на річницю перепоховання і в день народження Тараса Григоровича. Пам'ятаємо його слова: «Тихо плаче Україна сльозами і кров'ю, кат будує своє завтра на горі людському, гірко плаче Україна і тяжко ридає, своїх синів, що померли, сльозами вмиває. Плаче ненька Україна, плаче кожна мати, та, що сина відпустила волю здобувати». Ці слова, написані двісті років тому, говорять про те, що Шевченко передбачив, що таке трапиться і українцям доведеться захищати свою землю", — зазначив він.

Завідувачка музею Тараса Шевченка, що в селі Мошни, Ганна Грицик приїхала на захід із колегами.

"Приїжджаємо до Канева в цей день майже щороку. Люблю тут бувати, дивитися на Дніпрову красу. Це ж наша Україна. Як говорив Тарас Шевченко: шануймося і будемо шановані. Хотілося б, щоб ми зустрічалися тут під мирним небом", — сказала вона.

Канівчанка Олександра привела на Чернечу гору чотирирічного онука Тимофія, щоб показати, де похований Тарас Шевченко:

"Онук приїхав із Києва, вперше тут. Привели його із чоловіком, щоб знав історію Канева, хто такий Шевченко. Старша, восьмирічна онучка у свої три роки тут читала «Заповіт». Зараз вона в школі, але хотіла прийти з нами".

Наталія Матінова — з Канева.

"Я щороку 22 травня тут. Важливо приходити і вшановувати пам'ять нашого пророка Шевченка, підійматися і на фізичну, і на духовну вершину. Люблю це місце. Тут дійсно відчуваєш якусь велич, особливо вражають краєвиди навколо.

Юлія Пушкевич приїхала із Руськополянської громади:

"Ми прийшли вшанувати пам'ять Тараса Шевченка. То му що він — це ми, Україна. Допоки ми будемо пам'ятати нашу історію, доти буде жити Україна. Разом із сім'єю намагаюся приїжджати сюди кожного року".

Борис Приходько із Вознесенської громади, що на Золотоніщині.

"Приїжджати сюди — це така традиція. Мені вона дуже подобається. Коли нечасто тут буваєш, захоплюєшся. Цікаві краєвиди, не такі як у нашому селі. Тарас Шевченко — українець, свій, рідний. Він заслуговує великої поваги до себе. Ми цьому і дітей навчаємо, і онуків. У мене десятеро онуків — від 5 до 17 років — і всі вони читають «Кобзаря»".

До могили Тараса Шевченка учасники ходи поклали квіти.