Тищенко: Абсолютну тишу руйнували звуки вибухів десь далеко і наші дурнуваті жарти

Несучись вчора вночі із зони ураження крізь мертве село на старенькому пікапі, в момент відчув удар в задню частину автомобіля.

Легкий дощ декілька годин до цього, шматки будівель, огорож, стовпів та багнюки й без того перетворили колись бездоганно квітучу вулицю на апокаліптичну ковзанку.

Авто кидало з боку в бік, забираючи з моїх рук контроль над ним.

Я вже встиг розгледіти крізь прилад нічного бачення за лобовим склом провалля, що декілька секунд тому було з правого боку.

Усвідомлюючи його глибину та перспективи опинитись посеред ночі в річці, авто вдалося обережно зупинити за два метри до схилу.

Крізь шипіння колеса, з якого втікало повітря, пролунало лише «б*ять, приїхали» та характерний звук підняття ручника.

Перекинулись словами, що всі - цілі. Скло авто також на місці, бо воно по дефолту повністю опущене, поки не покинемо небезпечну зону.

Той, хто серед нас до війни був автомеханіком, оглянув тачку разом з усіма й промовив:

— Спокійно, х**ово лише колесу. Запаска є?

— Є.

— Зараз все буде. Діставайте домкрат.

Абсолютну темряву порушували лише спалахи в небі з усіх боків.

Абсолютну тишу руйнували звуки вибухів десь далеко і наші дурнуваті жарти.

А ще мої матюки, коли в пошуках дощок під домкрат я ледь не завалився в глибочезну яму від КАБу, хоча там колись був приватний будинок.

Якісь хвилин 10 - і наша Елька знову на колесах. Всілись. Чуємо дзижчання чогось в небі. Повертаю ключ, опускаю ручник і волаючи «юхуууууу блт!» - тисну на газ. Всі сміються.

Бо там, де багно і колії степів, роздертих від колес та гусенець. Де розібрані артилерією будинки, проріджені посадки, закинуті і кимось вже зайняті бліндажі. Де замасковані геть поруч самохідні артустановки та танки, що глушать тебе пострілом, - там існує невимовна свобода. Вона очищує мозок, робить тебе живим. І що парадоксально — в одну секунду може вбити...

Богдан Тищенко, захисник України