Депутат Черкаської міськради, 42-річний Руслан Зоря добре знаний у Черкасах та, зокрема, у рідному мікрорайоні «Лісовий» (колишня «Луначарка»). Чимало років він опікується не лише проблемами свого округу, але й усього міста.
Небагато в Черкасах знайдеться депутатів, з якими можна розмовляти не одну годину, і нудно при цьому не буде. Саме до таких співрозмовників відноситься Руслан Зоря, біографія якого досить бурхлива та насичена несподіваними поворотами. Депутат розповів, чому свого часу покинув Черкаси, чим займався на чужині та вперше поділився маловідомими фактами зі свого життя.
«Мама працювала в Черкасах водієм тролейбуса і виховувала мене сама»
- Руслане Сергійовичу, ви народилися на «Луначарці», закінчили школу № 18 у Черкасах, а вступати до медучилища поїхали аж у російське Поволжя. Яким вітром вас туди занесло?
- Мама працювала в Черкасах водієм тролейбуса і виховувала мене сама. Заробляла вона небагато, тож, коли їй запропонували більш високооплачувану роботу в Самарі, погодилася і переїхала до Росії.
Я залишився під наглядом родичів в Черкасах, щоб закінчити школу. Після отримання атестату, мама забрала мене до себе в Росію, де також працювала водієм тролейбуса.
Я переїхав у Самару, але подати документи для вступу до вишу не встиг і влаштувався мармурником-гранітником. Нафтогазові компанії не шкодували грошей, щоби облицювати фасади своїх адмінбудівель натуральним каменем. Тож я непогано заробляв і здобув нову професію.
Однак важка робота вплинула на здоров'я. Мені зробили операцію, видалили кісту на нозі та визнали тимчасово непридатним до військової служби.
А я змалку мріяв бути військовим, тож якраз збирався вступати до Вольського вищого військового училища. Мені натякнули, що за певну суму при вступі до цього вишу на висновки лікарів можуть закрити очі. Як виявилося, корупція у військовому навчальному закладі процвітала. Без грошей туди приймали тільки генеральських дітей. Ні коштів, ні бажання давати хабаря у мене не було. Тож вступив до Безенчукського медичного училища.
І сьогодні я вдячний долі, що не довелося в середині 1990-х приєднатися до лав «дружньої» армії, солдати якої через 20 років захоплять частину моєї батьківщини і вбиватимуть українців.
- Але чому вас потягнуло в медицину, а не, скажімо, в аграрний сектор?
- Ще навчаючись у школі в Черкасах, я паралельно закінчив курси з лікувального масажу. Працював на канікулах у сільському фельдшерсько-акушерському пункті. До мене 15-річного хлопця приходили бабусі, у яких грошей майже не було. Розраховувалися зі мною хто чим міг - хто яйцями, хто молоком чи салом (сміється – прим. ред.).
В мене добре виходило робити лікувальний масаж і люди дякували. Маючи хист до медицини, пішов вивчати сестринську справу. До речі, в нашій групі медучилища було 19 дівчат і двоє хлопців. Тож жіночою увагою я не був обділений (сміється – прим. ред.).
Навчаючись у медучилищі, одночасно працював масажистом на ставці санітара у місцевій лікарні.
- Якщо все так добре складалося, чому повернулися у Черкаси?
- Які б байки нам не розповідали про «єдиний народ» та «спільні цінності», українці й росіяни дуже різні.
Не сприйняв я Росію. Одразу як приїхав у Самару, звернув увагу, що люди начебто постійно конфліктують, чубляться між собою. Без матюків і двох слів зв'язати не можуть. Іду і думаю: «Боже мій, куди я приїхав, тут всі такі злі». Згодом зрозумів, що це звична для них манера спілкування, до якої я так і не зміг звикнути, як і до повсюдного безпробудного пияцтва.
Будучи студентом, спробував започаткувати там власну справу з комерційного посередництва. Домовлявся з будівельними організаціями про придбання та поставку оліфи. Вантаж приїжджає, а керівника немає. Робітники буденно пояснюють, що директор у запої, з якого вийде за тиждень-два. Я був обурений, але робітники подивилися на мене, як на ненормального, який не розуміє, що людина на «лікарняному». Надалі почав домовлятися про поставки і з директором, і з головним інженером. Сподівався, що одночасно двоє керівників у запій не підуть. Але марно (сміється – прим. ред.).
Не зміг я призвичаїтися й до місцевого клімату. Пам’ятаю, як 1 травня йшов до училища по снігу у битих валянках і шапці-вушанці.
Врешті-решт ми продали будинок, у якому жили в селищі Безенчук під Самарою. Купили зелену «Ладу» і разом з мамою, дружиною Олею і нашою маленькою донькою приїхали у Черкаси.
«З батьком я познайомився, коли мені виповнився 21 рік»
- Так ваша дружина - росіянка?
- Ні, українка. Її предків загнали «піднімати цілину» до Росії з Городищенського району Черкащини під час столипінської аграрної реформи. До речі, у Самарській області були справжні українські села. Моя теща, яка народилася в Росії, не знала російської мови, доки не пішла в школу.
А познайомився із майбутньою дружиною, коли вона лежала в лікарні з хронічним бронхітом, і прийшла до мене на масаж. Згодом почали зустрічатися, разом їздили на природу, рибалили. Я ловив раків, яких тут же на березі варив у відрі. Ось така в нас була романтика. Покохали одне одного, а вже незабаром одружилися. Вона була готова їхати зі мною не тільки у Черкаси, але й на край світу.
Руслан Зоря з сім’єю
- Важко було знову влаштовуватися у рідному місті?
- Житла у нас не було, оскільки перед тим як виїхати до Самарської області, продали квартиру в Черкасах. Я влаштувався масажистом у третю міську лікарню і винайняв квартиру. Пів дня працював, а після обіду займався приватною практикою - орендував для масажу кабінети в різних державних і комерційних установах.
Але зароблених грошей не вистачало щоб утримувати сім’ю і платити за чужу квартиру. Пішов у бізнес, почав займатися нерухомістю. У 2005 році зареєстрував своє власне агентство. Одночасно вступив на заочне відділення економічного факультету Київського національного університету технології та дизайну.
Згодом почав активно займатися громадсько-політичною діяльністю, бо неправди та свавілля в Черкасах вистачає.
- А пам’ятаєте перші свої зароблені гроші, які здалися вам великими?
- Після 9 класу я ціле літо працював масажистом і всі зароблені гроші віддав мамі. Точно не пам’ятаю скільки, але сума була більшою ніж вона заробила за три місяці, працюючи 12 годин на день за кермом тролейбуса. Мама тоді просто розплакалася.
- Даруйте за нескромне питання, а що трапилося з вашим батьком?
- Його ніколи і не було. Принаймні поруч із нами. З батьком я познайомився, коли мені виповнився 21 рік. А знайшов мене в Росії молодший брат, про якого я теж нічого не знав. Він написав мені листа з Черкас і запросив у гості. Пам’ятаю, як прийшов із роботи додому, а мама з тещею і дружиною плачуть над тим листом. Врешті-решт я з’їздив до батька, познайомилися, поговорили. Як виявилося, у мене є двоє братів. Іноді ми спілкуємося.
Руслан Зоря з донькою
- А чим зараз займається ваша донька?
- Маші 21 рік. Вона вступила на безкоштовне навчання до Чеського агротехнічного університету. Спочатку навчалася на факультеті «управління земельними ресурсами», але через рік покинула і перевелася на перший курс «економічного». Справа в тому, що студенти вивчали вплив добрив не тільки на рослини, але й на здоров’я тварин. А для цього потрібно було робити розтини. Маша каже, що не могла переносити такі екзекуції над тваринами, вигляд крові, тощо. Тому й втупила на інший факультет. Мабуть, у маму пішла, адже я з 12 років і поросят колов, і бичків забивав. Дядько рідний навчив. А що робити, коли я був хоча і малим, але єдиним чоловіком у сім’ї? Свійських тварин тримали в селі мої старенькі бабуся і дідусь. У нас з мамою в Росії було аж семеро свиней.
Втім з роками, здається, стаю більш сентиментальним. Все рідше виходжу на полювання, яке раніше дуже любив. Але риболовлю не покину.
- Сьогодні ви живете у приватному будинку на «Луначарці». Яких свійських тварин тримаєте?
- Тільки лайку, на кличку Муха, та трьох котів. Один із них, висловухий шотландець, живе з нами в хаті. Я його називаю Осіком, Маша - Оскаром, а дружина – Лоріком або Котом.
У розпорядженні двох інших кішок - мами та доньки, - цілий гараж. Вони неймовірно схожі одна на одну, мов борщем облиті.
Муха хоча й сприймає котів як членів родині, але їх недолюблює. Ганяє пухнастиків і намагається спочатку з’їсти котячий корм, а потім свій. Вусаті у боргу не залишаються й при кожній зручній нагоді «об’їдають» собаку. А коли пробігають повз Муху, не забуваються дати їй лапою під зад (сміється – прим. ред.).
- А вдома біля плити дружина стоїть?
- Так, вона дуже смачно готує. Я теж, аби не пасти задніх, можу приготувати щось смачненьке, наприклад, білтонг - в'ялене м'ясо. Цю африканську страву, схожу на бастурму, зазвичай готують із яловичини, але мені більше смакує із козячого м’яса.
Люблю смажити шашлики та стейки. Залюбки скуштую сирого судака в маринаді. Не відмовлюся і від сала з часником під чарку горілки.
Сам готую лікер – кремовий лімончело, який настоюється на цедрі лимонів. Але мій напій смачніший за традиційний італійський. Бо я в нього душу вкладаю і готую його не тільки на спирту, але й на домашньому молоці.
Але, як то кажуть, не хлібом єдиним. Нещодавно разом із сусідом змайстрували електричний конусний дровокол, який став мені незамінним помічником у господарстві. Колю дрова, кошу траву і відволікаюся від усього на світі. Буває, іноді й хочеться повалятися на канапі, але просто не можу сидіти без діла, спорту.
«За останні 5 років кількість МАФів і «наливайок» у Черкасах, завдяки бездіяльності виконкому, збільшилася в рази»
- А які види спорту шануєте?
- Дуже люблю грати у настільний теніс, кататися на водних або гірських лижах. А ще у мене є надувна сап-дошка для плавання з веслом із зображенням тризуба. Вона одна така в світі, бо зроблена за моїм малюнком.
- Кажуть, що ви ще й марки збираєте?
- То все злі язики наговорюють (сміється – прим. ред.).
Я справді й досі зберігаю три альбоми з марками, які збирав ще у дитинстві. Зараз більше цікавлюся історією і нумізматикою.
У моїй колекції є давньоруські срібні монети у формі риб’ячої луски, так звані «чєшуйки» та скіфські наконечники стріл. Досі не можу збагнути, як стародавні племена виготовляли таку зброю. Наконечники з шипами та з проріззю для отрути наче відштамповані на якомусь сучасному заводському верстаті.
Відкрию ще одну таємницю - люблю прогулянки з металошукачем. Одного разу знайшли разом із дружиною у полі бронзову печатку, яку носили заможні польські селяни у Речі Посполитій. А зазвичай трапляються, цвяхи, гільзи, дроти, осколки снарядів, і незчисленні корки від пляшок.
- Нещодавно на вашому профілі у Facebook з’явилося фото, на якому ви тримаєте в руках биту. Невже, крім пінг-понгу, ще у бейсбол граєте?
- Люблю відкривати і пізнавати щось нове в своєму житті, наприклад, різні види спорту. Водночас я людина імпульсивна й не завжди мені вдається тримати себе в руках. Особливо, коли просиш власників ларька не продавати спиртне дітям, а тобі лише зухвало посміхаються у відповідь. Тут мимоволі візьмешся за бейсбольну биту. Бо терпимість до зла ніколи не завершувалася добром.
На жаль за останні 5 років кількість МАФів і «наливайок» у Черкасах, завдяки бездіяльності виконкому міськради, збільшилася в рази. Декілька кіосків в районі ми демонтували у законний спосіб, але на їх місці з’являються інші жахливі споруди з усіма притаманними їм рисами – антисанітарією та купою сміття довкола.
Мені часто закидають, що я б’юся з вітряками, але якщо ми не будемо боротися, то ніколи не виберемося з цієї клоаки МАФів, непритаманних європейському місту 21 століття.
Теж саме мені казали, коли я поставив собі за мету добитися будівництва дороги через ліс між «Лісовим» і обласною лікарнею у мікрорайоні «Соснівка». Мовляв, нічого з цього не вийде. Звісно не вийде, якщо сидіти, склавши руки.
Не буду розповідати, через які труднощі мені довелося пройти, щоби домогтися початку будівництва дороги. Це вже, як то кажуть, зовсім інша історія. Втім, боротьба за повноцінне завершення будівництва дороги, триває. Адже вона досі не здана в експлуатацію через дрібні недоробки. Через це там не можна пустити громадський транспорт, і люди з Південно-західного району вимушені їздити в «Соснівку» через центр.
- Знаю, що вас запрошували до своїх лав декілька потужних всеукраїнських політичних сил. Але чому ви вирішили приєднатися саме до команди партії «Черкащани»?
- Відмовився від пропозицій, бо вже брав участь у двох політичних проєктах загальноукраїнського рівня. На жаль, лідери великих партій бачать ліс, але не дерева. Народ, але не людей. Бувало, приїжджаєш до Києва із пропозицією, а там тобі кажуть, що проблеми Черкас у масштабі всієї країни нікому не цікаві.
А в «Черкащанах» я відчуваю себе справді потрібним. Добре працювати з тими, кого знаєш в обличчя, не сумніваєшся в їхній професійності, приймати разом рішення та реалізовувати ідеї. А головне - ми всі любимо своє місто і знаємо як змінити його на краще.
реклама
Коментарі
"сергій шамара" з маленької букви (так у коментарі). Заперечень немає. Дуже тонко підмічено.
Такі фото можна використовувати на бігбордах.
На чужую биту рот на ширину плеч не расставляй! Занято!
Стрічка RSS коментарів цього запису