Журналіст із 55-річним стажем Василь Марченко: «Газета – це більша відповідальність, ніж інтернет»

«Сьогодні легкість доступу до інформації розбещує журналістів» – «Багато районних газет після ліквідації районів зникають…» – «Мої колеги в гаджетах і ноутбуках одне в одного переписують» – «Друкованим ЗМІ важко виживати» – «Газету багато хто береже, показує рідним» – «Критично ставлюся до інтернету» – «На сайтах не шукаю інформацію: якщо чув – перевір!» – «Влада недооцінює пресу»

Василь Іванович Марченко – справді унікальний. По-перше, я припускаю, що це може бути не лише найстаріший чинний журналіст в Черкаській області (за відліком трудового стажу), а й в Україні. Ну, на Черкащині точно. Окрім того, це чи не найдосвідченіший аграрний журналіст. У січні йому виповниться 73 роки, а журналістський стаж почав відлік 55 років тому. Він об’їздив всю Черкащину, а заразом практично всю Україну. Продовжує бувати на Сході, де точиться війна. У журналістику його забрали просто з випускного екзамену в школі, але це окрема історія. Василь Іванович пише від руки, користується кнопковим мобільним телефоном і окремо має простий фотоапарат, щоправда, цифровий. Однак саме на його сторінки чекають в газеті «Черкаський край» багато жителів Черкащини. І Василь Іванович укотре доводить, що не у вікових обмеженнях річ в питанні працевлаштуванні на роботу, а в фаховості. Бо в редакції бояться думати про те, ким замінити фахівця, який можливо піде колись-таки на відпочинок.

Визначальним у сьогоднішній журналістиці стає журналіст. Навколо нього починає все вибудовуватися. Хоча, може він уже й не журналіст, а редактор потоку новин, який повинен розподіляти відповідно до типів медіа: чи це газета, чи радіо, чи телебачення, чи інтернет-сайт. З кожним днем мобільність журналіста стає чи й не визначальним фактором. А як же бути з іншими професійними рисами? Як змінюється журналістське середовище в сучасному світі? Це треба розуміти, щоб знати, звідки черпати новини та на що звертати увагу при споживанні інформації, щоб потім не відчувати себе ошуканим. Про журналістський досвід ми говоримо з Василем Івановичем у рамках проєкту для українських журналістів і журналісток місцевих медіа «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України», що реалізується Національною спілкою журналістів України у партнерстві з Центром Східно-Європейських студій (Вільнюс) та Литовською спілкою журналістів.

З Василем Івановичем спілкуємося в кав’ярні в центрі Черкас. Він всі ці роки їздить попутками з села, що на Шполянщині, у редакцію. Його вишиванку і неслухняну чуприну, що розвівається на вітру, багато хто добре знає. За роки роботи Василь Іванович напрацював власні правила та принципи і сумлінно їх дотримується. Він не листає стрічки новин у смартфоні (бо його в нього нема), не набирає тексти на планшеті, не говорить постійно через навушники по телефоні, комп’ютер на його столі завішаний вишитим рушником з написом «Хліб і сіль», і на нього сперті грамоти та дипломи, на столі в Василя Марченка стос паперу і ручка. Поряд з цим він встигає не менше, ніж інші журналісти.

– Після стількох років в аграрній журналістиці ви який досвід здобули?

– Мабуть, я вже і садівник, і агроном, і зоотехнік, і пасічник.

– Коли все почалося?

– 15 червня 1966 року. Я став журналістом у 17,5 років. Сам я з Сигнаївки тоді ще Шполянського району. Журналістом став, можна сказати, за благословенням Івана Рябоштана (тодішній власний кореспондент газети «Правда України» по Кіровоградській і Черкаській областях, помер у Черкасах, хоч народився на Харківщині, – ред.). Я учнем багато писав до місцевої газети «Шполянські вісті». І от одного разу Іван Данилович завітав до нас у якихось справах і також поспілкувався зі мною та потім дав матеріал у «Черкаську правду». Адже окрім центрального видання Української РСР, він також друкувався в інших газетах та журналах. І уявіть, що тоді було, коли на фото побачили малого Марченка посеред друкованого тексту. Звісно, про мене захотіли написати інші, вже менші видання. А в той період був певний кадровий голод. Оскільки я непогано писав, то мене вже хотіли забрати у кіровоградську газету. Дізнавшись це, редактор «Шполянських вістей» забрав мене просто зі шкільних екзаменів на роботу. Як це сталося? Він попросив директора прислати мене в редакцію, бо дуже було треба, мовляв. Директор школи пішов на екзамени і сказав мені відповідати без підготовки, а за це просив вчителів додати мені бал. Так-сяк без підготовки я відповів і поїхав із села в райцентр. Тоді ще, пригадую, директор дав мені копійку якусь на дорогу. У редакції з чистим аркушем паперу чекав редактор, сказав сідати і писати заяву на працевлаштування. Так я став літпрацівником відділу сільського господарства «Шполянських вістей». Потім працював заввідділом сільського господарства Катеринопільської газети «Авангард». Тоді армія, робота у військовій редакції в Ленінграді. Потім районні газети в Маньківці і Шполі, а тоді вже обласна газета «Нова Доба» і ось тепер – «Черкаський край». Увесь час в аграрній журналістиці, ну, це якщо не враховувати армійську журналістику. Водночас, робив і вимушену перерву в професії та працював пожежником, бо шили націоналізм за любов до українського слова. Довелося трішки перечекати, так би мовити. Та може й на краще, бо в пожежній службі заробив медаль «За відвагу на пожежі».

– Я пригадую Валентину Мозгову, з якою доводилося працювати. Вона писала прекрасні статті в черкаських газетах. Так от, вона казала, що треба не диктофон вмикати, а голову. Які ваші правила?

– Пригадую, мені редактор районної газети, коли я починав, сказав мудрі слова: краще недогризок тупого олівця в кожній кишені, ніж гостра пам'ять. До диктофону, згадуваного вами, дійсно не прив’язувався, бо їх тоді ще й не було. Бо потрібно не лише кожне слово цитувати вивірено, а й зважати на здоровий глузд. Людина теж може помилитися. Тому я не писав, що бджоли кусають, бо вони жалять. Не писав, що є сортовий гібрид. Бо є або сорт, або гібрид. Так, людина може і на диктофон помилитися, тому треба це враховувати, однак це можна збагнути і виправити її, коли сам у темі розбираєшся…

– Ви ж не аграрник за освітою?

– Але в Уманському університеті садівництва один науковець вважав мене прес-секретарем своєї кафедри, бо довелося часто писати тексти. Тож сьогодні дійсно можу вже себе називати аграрним журналістом.

– У журналістиці зараз в основному молодь, бо не всі витримують швидкий темп. Та й коштів у галузі небагато, якщо бути відвертим. Отже, хтось шукає місця в пресслужбі, хтось йде в піар. У чому ваш секрет?

– Я знаю географію області, як свої п’ять пальців. Географію фронту трішки менше, та все ж. Об’їжджено багато. Я не напишу нісенітницю, бо орієнтуюся в галузях аграрного виробництва, з агрономом спілкуюся як з агрономом, з садівником як з садівником, з зоотехніком як з зоотехніком, з пасічником як з пасічником. У мене своя агентура, я телефоную і дізнаюся, не шукаю новини на сайтах, а їду в поле (і у прямому і в переносному значенні, кажучи сленгом журналістів). Також я приношу в редакцію і гроші. Раніше я не сприймав свою роботу як заробляння грошей. Нині ж ми всі розуміємо, що газета – це продукти. Тож інколи окрім чисто журналістських матеріалів доводиться писати і іміджеві. Цього не треба соромитися. Багато сільськогосподарських підприємств хочуть рекламуватися, і хтось має написати їм толковий матеріал зі знанням справи. Фахівці з підприємств ніколи не напишуть рекламу так, як журналіст. Матеріал людей від іншої галузі завжди буде сухим. Відповідно, люди хочуть, щоб матеріал зробив і подав на сторінку саме Марченко.

– З чим працюєте?

– Головне для мене – це телефон, який не змінюється багато років. Фотоапарат – старенька мильничка, плюс блокнот і ручка.

– Люди зараз читають газети?

– Так! Читач «Черкаського краю» – це, зокрема, село, люди старшого покоління. Попри заяви, не всюди ще є інтернет. А також не всі люди мають гаджети та інші пристрої. Тож зрозуміло, що я шукаю передплатників серед пайовиків та працівників аграрних підприємств. Та й узагалі я з тих, хто критично ставиться до інтернету. Що таке інтернет? Це купа куцої інформації. А що там споживають насправді наші люди? Дуже приблизні, неточні, некоректні, образливі вкиди інформації. Там і помилки, і русизми, і лихослів’я. До того ж інтернет дозволяє вкинути інформацію, не посилаючись на джерело. Деякі колеги з сайту на сайт переписують, пересмикують новини, буває таке, що з ніг на голову все ставлять, потім першоджерела не знайти. Та й виправити матеріал в інтернеті завжди можна. А от газета цього не дозволяє. Доводилося спілкуватися з колегами, і вони зізнаються, що відповідальності в інтернеті значно менше. А от що написано пером… Тож за віддруковану сторінку треба більше відповідати. Там же вже не виправиш нічого. Тому тут більш клопітка праця зі словом. І люди, як помічав, уважніше ставляться до друкованої продукції. Зустрічав своїх читачів, які казали, мовляв, бережуть газету, ставляться до неї, як до чогось сакрального. Пригадую, у 1960-х роках сфотографував одного героя публікації, і виявилося, людина досі ту газету береже, розповідає всім про неї. Це для мене було справжнім уроком ще уважніше ставитися до своєї роботи, бо слова, як бачимо, не горять…

На мою думку, друкованим ЗМІ зараз важко виживати, бо влада недооцінює їх. Та й «Укрпошта» гробить пресу, бо неналежним чином маємо розповсюдження. Листонош змушують носити багато іншої продукції, і вже не до газети. Окрім того, з’являються пересувні відділення, а нових листонош деякі старенькі просто бояться, бо невідомо, хто то у двір іде. Таке теж є.

– Скільки ви об’їхали вже?

– Черкащину точно, а Україну… Практично усю. Нині ж продовжую систематично їздити на Схід, у район боїв ООС. Інколи з волонтерами, інколи сам. Все життя на попутках.

– Наскільки важливі етичні норми в журналістиці? Інколи журналістика в нас межує з піаром, пропагандою.

– Це треба розділяти. Якщо я пишу журналістський матеріал, то журналістський, а реклама – це реклама. Окрім того, на етику треба зважати в будь-якому матеріалі, щоб не нашкодити. Був у мене випадок. Двоє дітей проходили біля сільського ставка, і одна дитина впала у воду. Поряд проходив колишній водій колгоспу і врятував дитину. Я зробив матеріал, але не акцентував увагу на родині, а закцентував увагу на водієві, як він не розгубився, витяг дитину, викликав швидку... Не казатиму про те, як деякі колеги перекручували прізвище водія в матеріалах. Знайшовся один колега, що працює на кілька видань, немісцевих. І він закцентував увагу на тому, що батьки такі-сякі недогледіли дитину. Зрозумійте, за старшими дітьми в селі батьки не ходять. Це діалектика сільського життя, а життя взагалі непроста штука. Коли наш колега зробив у новині кут подачі на батьках і на їх безвідповідальності, опублікував це в ЗМІ, з центру матеріал дійшов до району, і в підсумку матір дітей оштрафували. Так районні служби відреагували на публікацію. Небагата родина і так не має коштів, та ще й змушена була понад тисячу гривень штрафу віддати. Мені було за таке боляче. В погоні за сенсацією люди жертвують і грамотністю, і точністю, вже не кажучи про те, що можуть подати в такому ракурсі, що може зашкодити. Роблять з рака неборака. Знову ж повертаючись до інтернету, є ціла низка псевдожурналістів, які ганьблять певних осіб, запускають «сенсації». Багато з критики на адресу інтернет-ЗМІ ми не застосуємо до газет, бо там все ж є чітка відповідальність за тексти конкретних осіб. До слова, матеріали Марченка з фронту на сайт редакції не ставляться. Бо з сайту дехто брав наші фото, все ж в газеті так фото не роздивишся, як на сайті. Це вже питання безпеки.

– Що буде далі з газетами?

– Багато районних газет після ліквідації районів і переформатування громад поставлені на грань виживання, а то й перестали вже існувати як друковані видання. Деякі ОТГ поробили інформаційні листки, то нащо їм районна преса? Це болюче питання, бо тут і зачіпаються людські долі, йде вивільнення працівників. У найкращому разі лишиться один журналіст, і буде сайт районного видання, якщо й геть не знищать цей засіб масової інформації. Хоча я б таки підтримував районну пресу, бо частина населення може лишитися без інформації. Дивіться, дротового радіо майже немає, газети зникають, а телеканали переводять на інший діапазон. Та й FM-сигналом Черкаська область охоплена частково і у 8 колишніх районах відсутні місцеві FM-радіостанції. Частина українців, особливо тих, які живуть на прикордонних територіях, не мають змоги безкоштовно дивитись українські канали, бо відбулося кодування. Водночас російські канали працюють. Це пропаганда чужих ідей, що шкодить нашій країні. Але повернімося до газет. Очевидно, якийсь фінансовий запас міцності вони повинні отримувати від держави. Та й загалом, погляньмо, преса існує і в Китаї, і в Німеччині, і в США. Так, тут треба розмежовувати вже тему про комунальні ЗМІ, державні і приватні. Але це окрема розмова. Лиш підсумую – недооцінка сили преси шкодить владі!

– Хтось ще із вашої родини працює журналістом?

– Донька пішла в журналістику, вона стала військовим журналістом. Майор Ярослава була речником командування ООС в 2020-2021 роках. Зараз в Міністерстві оборони України.