реклама Делікат

Сергій Самойленко й Андрій Чечель – підприємці. Кожен – робить свій вклад в економіку рідного краю та в перемогу країни. Кожен докладає немало зусиль для того, щоб підтримати армію і волонтерський рух. Але крім цього, вони знаходять ресурси і можливості й для інших потреб. Вони з категорії тих людей, які розуміють, що навіть у найтяжчі для країни часи, ми не маємо права забувати про людяність і турботливе ставлення до живого майбутнього країни – її дітей. Протягом багатьох років ці чоловіки допомагають нашим маленьким пацієнтам.

376840270_803513528449116_8920507275813702634_n

Умовити їх дати інтерв’ю було складно, адже, за їхніми словами, не для піару роблять цю справу. Переконали − це не піар, а приклад для інших.

– Немає нічого у наших діях геройського. Ми робимо те, що мають робити люди, і справжні українці, допомагаємо тим, хто в біді. Однозначно й першочергово, нині, у час війни, ми донатимо на потреби армії. Повірте, це досить значні суми. Той величезний подвиг, який здійснюють наші воїни, без сумніву має гідно забезпечуватися і державою, і громадянами. І це робиться в той чи інший спосіб. Та не можна забувати і про інших людей. Зокрема дітей. Тим більше, що наша історія дружби з онкохворими дітьми розпочалася задовго до повномасштабного вторгнення і якщо припинити її зараз, то відділення не отримає тієї допомоги, на яку воно дуже розраховує.

У певний період життя доля нас привела до вашого закладу і дуже вразили тут онкохворі дітки.

Ніби мала б держава посилити фінансове забезпечення особливо цієї категорії хворих, але маємо, що маємо. Звісно, більшість людей у такому випадку просто ображається на державу, але ми люди дії, а не пустих балачок. Тому відразу почали шукати можливість самостійно виправити цю ситуацію, хоча б на тому рівні, який нам доступний.

– Як саме ви допомагаєте онкохворим дітям?

– Фінансово. Щомісяця ми жертвуємо певні суми на забезпечення відділення необхідними для дітей речами, обладнанням тощо. Тримаємо міцний зв’язок із завідувачкою відділення, постійно уточнюємо, які потреби, на що витрачаються наші кошти і чи достатньо їх для закриття вказаних потреб, чи треба вишукувати ще можливості для допомоги. Це триває вже не перший рік, тому в нас досить тісні відносини з адміністрацією, медиками та й подекуди самими хворими.

– Чи були за цей час ситуації, які найбільше вразили і допомогли переконатися, що ваша жертовність не даремна?

– Кілька років тому буда родина. Не бідна. Вони вирішили всиновити сирітку із дитячого будинку. Взяли всі необхідні дозволи, оформили документи. Забрали дитину і начебто навіть добре до неї ставилися. Але потім сталося непоправне – у дитини виявили онкозахворювання. І ці люди повелися просто жахливо. Вони покинули дитину і зникли з її життя. Ми потім намагалися їх розшукати, та даремно, схоже на те, що родина виїхала за кордон. Так не можна чинити навіть із тваринами. Якщо вже ти підібрав котика, то маєш бути відповідальним за нього до кінця. Я так вважаю. А тут ішлося про людське життя! Мені досі боляче згадувати цю ситуацію і цю дитину. А який біль і відчуття були у дитини? Це страшно й неприпустимо. Кожен раз коли я вагаюся, чи вкласти додаткові кошти в розширення бізнесу, чи віддати їх тим, хто не має зовсім нічого, я згадую ці оченята, і ви можете зрозуміти, який вибір роблю.

– Чи вплинула війна на вашу меценатську діяльність?

– Безсумнівно. Вона створила купу додаткових фінансових і не лише труднощів, але ми зробили все, що в наших силах, щоб це ніяким чином не відобразилося на наших підопічних. Хтось мудрий сказав, що якщо тобі не вистачає грошей, то потрібно не економити, а більше заробляти. На жаль, він не жив в Україні і не знає, що в нас не завжди працюють економічні закони всесвіту (посміхається), але ми стараємося, щоб якщо й доводилося економити, то лише на собі.

– Як ваші рідні ставляться до таких фінансових витрат голів своїх родин?

– Можна замість довгої відповіді просто скажу, що моя дружина коли дізналася, куди її чоловік витрачає гроші, то захотіла прийти і власноруч розмалювати для діток стіни відділення.

– Чи є у вас якесь життєве кредо, яким хотіли б поділитися?

– О, такі гучні слова… Давайте їх залишимо для політиків. Я ж просто скажу, як чоловік – людина має нести відповідальність і за свої слова, і за те, щоб вони сходилися зі справами, і за те, щоб і те й інше було корисним для людей.

– Онкоцентр – єдиний заклад, якому ви допомагаєте?

– Звісно, ні. Ми ще надаємо допомогу дитячим будинкам різного типу.

– Маєте, якісь подяки, грамоти, за меценатство, про які хотіли б особливо згадати?

– Я вам краще згадаю одну історію, яку розповіли нещодавно в дитячому будинку. Приїхала молода пара на «Лексусі». Привезла два пакети старих м’яких іграшок. Кажуть, покличте дітей на подвір’я, ми їм роздамо іграшки і пофотографуємося для соцмереж. Так от, ми такого не робимо. Нам не потрібні грамоти, подяки і яскраві заголовки в ЗМІ. Те, що ми робимо, робимо не для піару, а для того, щоб в оченятах цих поранених життям діточок не згас останній вогник віри в людяність.

– Що хотіли б побажати своїм колегам, підприємцям і просто українцям, в яких є бодай невелика можливість допомагати іншим.

– Знаєте, ми живемо у важкі часи. У часи, коли країна вигризає з потом і кров’ю у ворога кожен метр рідної землі, та навіть зараз і особливо зараз не можна забувати про найважливіше. Якщо ми забудемо про наших українців, яким найважче, якщо не збережемо людяність – нас уже нічого не відрізнятиме від агресора. Тому, якщо у вас є можливість допомогти армії – робіть це! Але не забувайте й озиратися навколо, можливо поряд є людина, яка просто не має чого їсти, чи за що купити ліки. І вона теж потребує допомоги. Особливо, якщо ця людина – ще дитина.

Черкаський клінічний онкологічний центр

реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100