Цього тижня Україна віджзначає роковини трагедії на Майдані в Києві. 18-20 лютого 2014 року стали найкривавішими днями Євромайдану, тоді загинуло майже 100 протестувальників. Також цього тижня маємо річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну – це сталося 24 лютого 2022 року. На тлі цих символічних дат – приїзд у Київ президента США Джо Байдена. Сигнал підтримки від Америки українська влада і суспільство сприймає позитивно.
Черкащина за цей рік прихистила більше тисячі переселенців
Дати кривавих подій на Майдані у Києві і дата повномасштабного вторгнення стоять поряд недарма. Саме після Євромайдану тодішній президент України Віктор Янукович втік до Росії, тоді ж Росією було анексовано український півострів Крим, а на сході країни почалася війна. Багато українців просто з Майдану поїхали на війну. Це були перші добровольці.
«Війна з Росією – то перманентне явище, яке існує вже століття», – вважає захисник України Юрій Фартушний. У 2014 році він з Майдану пішов на війну, хоч до цього не мав бойового досвіду. Сьогодні захисник України на лікуванні. Де саме воюватиме після лікування, не знає, але рветься на фронт.
– Наш шлях – лише до перемоги, бо кожен з нас воює за свою землю. Це більша мотивація, ніж у російських окупантів, – каже Юрій. – Я не надаю великого значенням даті 24 лютого. Бо війна розпочалася в 2014-му. 24 лютого 2022 року змінився лише масштаб та засоби, які використовує ворог. Переконаний, що якби 8 років держава працювала над озброєнням/переозброєнням, підготовкою до звільнення наших земель, налаштуванням суспільства, роботою з міжнародним співтовариством, то 24.02.2022 не настало б, принаймні в тому форматі з масованою інтервенцією.
Журналіст Станіслав Кухарчук до війни вже звик, бо став їздити у відрядження на Схід ще з 2014 року. Повномасштабне вторгнення застало його також на Сході. Але каже, що такої війни як сьогодні, не очікував ніхто. Він спілкувався журналістами-іноземцями, які бували в гарячих точках, і вони дійсно глибоко вражені тому масштабу військових дій, які розгорнула Росія в Україні.
– Один іноземний журналіст казав мені, що з часів Другої світової Європа не бачила такої кривавої війни, яку нині ми бачимо в Україні. При всьому цьому є цивільні, які не евакуювалися з території бойових дій, які живуть там, де ідуть жорстокі бої. Нещодавно ось зустрічалися там з одним проукраїнським чоловіком. Лишився, бо доглядає за кількома немічними старенькими. Крім нього, їм ніхто не допоможе, – розповідає Станіслав Кухарчук "Прочерку".
Сьогодні Станіслав працює майже у такому ж спорядженні, що й військові: бронежилет, прямі включення під обстрілами.
Автор цього тексту сам живе в Черкасах. Мені довелося спілкуватися з багатьма переселенцями, які втікали від війни і їхали на захід країни. Саме Черкаси стали для них половиною шляху, де вони зупинялися перепочити. А потім тут і лишалися, бо звідси можна рухатися далі на захід, або ж, після деокупації рідних міст, можна швидко повернутися до свого дому.
У Черкасах на площі, як і в інших містах регіону, часто проходять прощання з полеглими воїнами, які захищали Україну від знавіснілого окупанта. На церемоніях присутні священики. Також багато родин залишилися без чоловіків, їх призвали в армію. Багато дітей сьогодні чекають батьків з війни. На війні зник безвісти мій друг.
У нас в місті, крім переселенців, зросла кількість військових, які лікуються. Один з них Григорій Чуб. Чоловік був на Сході чи в не найгарячішій точці, йому пощастило повернутися звідти живим, але він був травмований, довелося лікувати ногу, робити операцію. Сьогодні Григорій Чуб не може повноцінно воювати, бо сучасне обмундирування важке і нога не витримає навантаження. Тому він волонтерить, збирає гроші на обладнання, яке рятує життя нашим військовим.
Про те, що війна не почалася рік тому, а триває вже дев’ятий рік нагадують деякі переселенці. Наталія Дуда зараз уже вдруге міняє місце проживання в Україні. Вона мешкала в Луганську (схід). Саме там у 2014 році справді почалася війна, тож родина переїхала зі сходу трішки вглиб країни, у Сєвєродонецьк. Однак, 2022 року, після повномасштабного вторгнення Наталія змушена була полишити це промислове місто Донбасу і виїхала до Черкас. Про це вона розповіла "Прочерку".
Усього зараз, за офіційною інформацією влади, в Черкаській області більше ста тисяч внутрішніх переселенців.
Читайте також: Стати військовою у вісімнадцять!
Наталії Дуді поки що немає куди повертатися. Сєвєродонецьк зараз в окупації. Та забігаючи наперед, вона каже, що повертатися на схід вже не хоче. У Черкасах Наталія працює у філії французької гуманітарної організації. Працівники центру їздять по хабах – центрах масового проживання переселенців і надають юридичну, психологічну та іншу допомогу. Наталія – юристка, вона допомагає людям писати заяви про пошкоджене житло, відновлювати втрачені документи, адже часто люди виїжджали з своїх домівок дуже швидко і не встигали брати навіть найцінніше.
Водночас, є переселенці, які повернулися додому. Так зробила Юліана Філіппова із Мерефи, що на Харківщині. Вона приїхала з чоловіком і донечкою до Черкас. Їхній знайомий знайшов для них безкоштовну квартиру. Там прожили декілька місяців. Квартира була практично в центрі міста. Поки Юліана доглядала маленьку донечку, чоловік-адвокат намагався дистанційно працювати. У якийсь момент власник квартири вирішив її здавати в оренду, побачивши, що нині ринок оренди житла в Черкасах користується попитом. Кошти за оренду були завеликими для родини переселенців, тож вони вирішили не триматися за квартиру. Підшуковувати нове житло родина Юліани не стала. На їх Малій Батьківщині стало відносно спокійно і родина таки повернулася додому, у Мерефу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Сьогодні вся Україна піддається ракетним атакам з повітря. І зараз в Черкаській області, як і по всій території України, лунають тривоги. У цей час людям радять перебувати в укриттях. На Черкащині у перший день повномасштабного вторгнення прогриміли вибухи, були загиблі.
Станом на сьогодні через російсько-українську війну на Черкащині зруйновано 14 шкіл, одну лікарню та 11 тис. кв. м житлової площі. Розбито міст під Черкасами, який з’єднував два береги найбільшої в Україні річки Дніпро. Область, як і вся Україна, потерпає від відключень електропостачання через руйнування російськими ракетами об’єктів критичної інфраструктури.
Саме тому дехто виїздить і з Черкаської області, хоч це не прифронтовий край. Так, наприклад, виїхала у Францію українська дизайнерка Олеся Теліженко. Наприкінці 2022 року у Нормандії пройшов благодійний захід, організований Ротарі клубом. Олеся Теліженко розповідає, що на цій події знайомили відвідувачів з українською кухнею, з українською культурою, переглядали відео. Гості донатили в підтримку України. Зібрані кошти передали одній з частин територіальної оборони України.
Журналіст з Луганщини Ярослав Нестеренко сьогодні знає, що таке війна навіть за звуками:
– Гради, Смерчі, Урагани, міномети, 152-калібри… Коли Град стріляє, то снаряди лягають у шахматному порядку, може бути 20, 40 залпів і тоді гупає навколо все ближче і ближче. А снаряд міномета свистить.
Журналіст не військовий, але звуки війни тепер з ним назавжди. Якийсь час після 24 лютого родина Нестеренків, рятуючись від обстрілів, жила в коридорі, там розмістили дивани, речі першої необхідності.
Ярослав Нестеренко: Остання година роботи супермаркету, де я скуповував їжу для роздачі у вигляді гуманітарки
Але врешті інтенсивність боїв і руйнувань зросла настільки, що родина, рятуючи життя, виїхала в центр України. Невдовзі багатоповерхівка, у якій була його квартира, завалилася від постійних потраплянь снарядів. У висотні будинки росіяни стріляли, бо нібито вважали, що на дахах можуть бути українські військові. Тому високі будівлі для росіян небажані.
Нестеренко нещодавно отримав премію у рамках конкурсу «Інформаційна передова – 2022» від Національної спілки журналістів України. У перші дні повномасштабної війни він працював переважно волонтером. Але каже, що найбільше люди страждали від нестачі інформації. В умовах відключення електрики, газу, тепла, води ніхто не знав, куди звертатися, що робити. Доводилося збирати гроші на їжу людям в обложених ворогом містах, бо через війну в магазини перестали везти продукти. Він їздив по бомбосховищах, підказував, де можна знайти харчі. Коли це вже було вкрай необхідно, переконував людей евакуйовуватися. Разом з іншими волонтерами пояснював, де діють евакуаційні маршрути.
Поки одні воюють на війні, інші фіксують порушення. «Трибунал для Путіна» − саме так називається всеукраїнська ініціатива, до якої входять громадські організації України, які об’єдналися й спільно займаються фіксацією воєнних злочинів російських окупантів проти мирного населення. Серед таких організацій «Черкаський правозахисний центр». Документування проводиться двома способами: збирають інформацію про воєнні злочини з відкритих джерел та опитують населення, проводячи інтерв’ю з постраждалими.
– Найбільш дієвим є формат проведення інтерв’ю з жертвами та постраждалими, адже працюючи з людьми ми отримуємо безпосередні докази вчинення злочинів військовими російської федерації, – каже правозахисник Тарас Щербатюк. – Найбільш трагічні історії нам розповідали постраждалі з міста Маріуполь. Там коїлися страшні речі: це і вбивства цивільних осіб, і масові руйнування житла. Завдяки нашій співпраці зі ЗМІ люди в світі мають можливість дізнаватися про всі ті звірства, які скоює Російська Федерація в Україні. Ми постійно закликаємо людей не мовчати – давати свідчення, писати скарги до Міжнародних інстанцій. Робота нашої організації спрямована на надання можливості захистити в подальшому права постраждалого цивільного населення, притягнути російську федерацію до відповідальності.
Як заявив цими днями Президент України Володимир Зеленський, цього тижня відзначаємь дев’ята річницю найстрашніших днів Майдану, річницю початку російської агресії проти держави, коли залишалося зовсім небагато часу до окупації Криму.
– А зараз, через дев’ять років після того, ми більше ніж будь-коли впевнені, що справедливість усе ж таки буде відновлено. Держава-агресор, яка послідовно йшла до того, щоб стати державою-терористом, відповідатиме за свої злочини. Відповідатиме завдяки зусиллям України й усіх наших партнерів, усього вільного світу, усіх, хто зараз допомагає нам захищати нашу незалежність, свободу й міжнародний правопорядок. Ми переможемо в цьому історичному протистоянні, – сказав після відвідин президентом США Києва президент України Володимир Зеленський.
«У разі початку широкомасштабного вторгнення, бомбардування чи обстрілу, цивільним слід чітко пам’ятати: ваш першочерговий орієнтир – підказки, які дають українські військові, українська поліція та інші силові структури, задіяні у протистоянні ворогу, – говорив перед 24-м лютого черкащанин Сергій Лугеря, ветеран АТО, який представляє ГО «Об’єднання бійців реформаторів».
Найкращим варіантом він називав переїзд за місто, тимчасове поселення у селі, на дачі тощо.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лугеря виграв грант
«Вірогідність потрапити під обстріл у сільському населеному пункті, де немає важливих об’єктів – набагато менша, аніж у місті. А навіть за умови обстрілу – там набагато більше можливостей заховатися від осколків і не потрапити під обвали висотних будівель», - зазначав Лугеря.
Багато черкащан так і зробили. Хтось справді поїхав за місто, проте перед цим люди створили великі черги, і не лише до банкоматів чи заправних станцій, а й до аптек (на фото).
Проте дехто створював черги до військкоматів, хтось до центрів переливання крові, щоб допомогти якось країні. Так, вивізши рідних на дачу, до військкомату поїхав черкащанин Валентин Чернявський. Нині він захищає Україну в складі черкаської тероборони. Так само вчинив Євген Старинець (ексменеджер філії Суспільне Черкаси), який загинув на Луганщині 30 квітня, боронячи суверенітет України. Маємо і інших загиблих на Черкащині. Про кожного героя слід згодом написати окрему історію, кожен з наших захисників України від російських окупантів гідний пошани.
Переселенці були і всередині області, так-так, бо люди переїздили з Уманщини, де у перший день повномасштабного вторгнення були вибухи, в середину області, наприклад, на Лисянщину, про що писав «Прочерк». Нині поступово триває відбудова знищених об’єктів на Уманщині.
У селі Паланка на Уманщині вранці 24 лютого було пошкоджено частину фасаду місцевої школи. Світлини опублікував місцевий мешканець
У цілому, Черкащина мобілізувала зусилля і робила все, що можливо було у час війни. У нас прихистили переселенців, звідси їхали на фронт добровольці, тут формували гуманітарну допомогу і відправляли у постраждалі області, тут готували їжу для солдат навіть у школах, тут рятували й тварин, сюди переїжджали підприємства, тут переробляють старі акумулятори на павербанки для ЗСУ, а ще роблять окопні свічки, ремонтують безпілотники для ЗСУ, а ще лікують військових, тут навчаються діти переселенців...
Економічний, аграрний, медичний та освітній фронти намагається тримати Черкащина в тилу, допоки наші ЗСУ боронять нас від росіян-окупантів на передовій. І ми маємо розуміти, що "ракетні обстріли, відключення світла - ні що, в порівнянні зі знаходженням на передку, тому давайте ефективно працювати на нашу спільну перемогу - разом!", - як зазначає один наш захисник Іван Хижняк.
На фото з соцмережі декілька наших захисників з Черкащини. Ці черкащани всі з Національного корпусу ("Азов"). Що цікаво, фактично весь список однойменної політичної партії Нацкорпусу до Черкаської міськради боронить нас на передовій, хоч до міськради на крайніх виборах представники Нацкорпусу не пройшли. Черкащани не дали їм кредиту довіри. Зате пройшли до міськради представники проросійської ОПЗЖ, яких немає на фронті, проте одного з представників політсили судять сьогодні за зраду...
Автор тексту: Назарій Вівчарик
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису