Як у Черкасах фотографиня, продаючи знімки у стилі ню, допомагає армії

Ольга Степан’ян – черкаська фотографиня, яка знімає в стилі ню та на межі сюрреалізму. Вона любить створювати тематичні чорно-білі фото за особистими особливими ідеями, які спершу замальовує ручкою. Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну Ольга Степан’ян почала волонтерити. Перетворюючи власні фотографії на постери, вона продає їх і в такий спосіб збирає кошти на закупівлю оклюзійних наліпок для бійців ЗСУ (така наліпка призначена для перешкоджання потраплянню повітря в рану і для надання першої невідкладної медичної допомоги постраждалим).

«24 лютого прокинулася десь о 6:30 від того, що мені у Telegram написував мій друг і запитував «Як ти? Де ти?». Я здивувалася. У ту ж секунду я зайшла у Facebook і побачила кадри вибухів».

Для себе жінка одразу вирішила, що нікуди не поїде з міста і допускає, що навіть у разі окупації, залишилась би і допомагала боротися із ворогом.

Я сказала дівчатам: «Нікуди не поїду»

«Того ранку ми з подругами зустрілися в кав’ярні у центрі міста недалеко від автостанції. Сидимо, п’ємо каву і мовчимо. Говорити не хотілось. І в цей момент повз нас проноситься натовп людей із 30 і всі з валізами. Потім подивилися в іншу сторону, там теж були люди з валізами. Ми зрозуміли, що люди тікають, – розповідає Ольга про ранок 24 лютого. – Психологічно це було тяжко усвідомлювати. Це видовище мене вразило, я дуже добре запам’ятала той момент. Ми провели наляканих незнайомців поглядом, і я сказала дівчатам: «Я нікуди не поїду». Тут моя земля, мій дім. Якщо всі поїдуть, що тут буде? Але я розумію тих людей. Наприклад, мами з дітьми в першу чергу думають не про своє життя. У разі повітряної тривоги я вночі встала і швидко спустилася в укриття, а коли у тебе є дитина – це у рази складніше».

Справлятися зі стресом у перші місяці війни Ользі Степан’ян допомагало волонтерство. Спершу жінка почала допомагати у гуманітарному центрі Черкаської міської ради.

«Десь наступного дня ми побачили оголошення, що в Будинку культури імені Івана Кулика потрібні речі, продукти та медикаменти. Ми зібрали вдома речі, які можемо віддати, купили продукти і повезли все туди. Коли приїхали, я підійшла до Тетяни Діденко й запитала, чим можу допомогли? Вона сказала, що волонтери не справляються, тому що люди несуть, несуть і несуть… Ми з дівчатами залишилися допомагати. Два місяці сортували медпрепарати і засоби особистої гігієни, складали у пакети і видавали переселенцям. День пролітав у секунду. Ми приходити на 9-ту і були там до 18-тої. Людей повз нас проходило дуже багато, усі вони були в шоці, страшно уявити, що вони пережили. Ми працювали на автоматі, коли йшли додому у вухах вже гуділо», – пригадує Ольга Степан’ян.

Через деякий час фотографиня разом з подругами почала відвідувати заняття з балету. Розповідає, що це допомагало відволікатися від страшних новин: «У 1-3 класах я навчалася у гімназії, де у нас був урок балету і я його дуже любила. Потім я змінила школу, ми з мамою переїхали і більше я балетом не займалася. У Черкасах дізналася, що є група для дорослих і з задоволенням почала відвідувати. Я відволікаюся там, бо балет – це дуже складно. Якщо ти на занятті викладаєшся на повну і робиш все правильно, то паралельно більше ні про що не можеш думати».

Черкаси – любов з дитинства

У дитинстві Ольга була дуже активною та знаходила собі різні хоббі: малювання, співи, танці, волейбол, баскетбол, карате. Майбутня фотограф народилася у Києві, її батьки розлучилися, коли вона була ще зовсім маленькою, тому вона жила лише з мамою. Закінчила швейне училище у Сумах, після кілька років проживала у Харкові. У віці двадцяти років переїхала в Черкаси.

«У мене звідси бабуся і тітка. Де б ми не жили, я завжди приїжджала сюди на канікули. Мені тут дуже подобалося, Черкаси – це любов ще з дитинства. Я інтуїтивно відчувала, що це моє місто», – пригадує Ольга Степан’ян.

З татом Ольга познайомилася лише у 25 років. Тоді ж вирішила, що прийшов час пробувати знімати.

«Мені було цікаво познайомитися з татом. Я знала, де він живе і через мамину подругу із ним зв’язалася. Ми достатньо легко поспілкувалися у дружній атмосфері. Він хотів мені фінансово допомогти, але я його попросила купити мені камеру. І він її придбав. Я докупила ще об’єктив. Витратила всі гроші, що мала. Серед запасів була лише гречка. Пам’ятаю, я тоді тижня три їла ту гречку і пила чай», – згадує Ольга.

Спочатку світлярка почала знімати сама себе. Її завжди цікавила оголена натура: «Коли ти початківець – тебе ніхто не знає. Можуть попозувати друзі, але це була рідкість. А щоб вникнути в суть професії, потрібно постійно практикуватися. Тому я починала з себе. Природа мені дуже подобається, але не як об’єкт для фотографування. Можливо, й є кілька кадрів, але напевне там все одно присутні люди».

Ольгу й дотепер надихають оголені натури або глибина розповіді у фото. Відштовхується не від людей, а від сюжету, який вона підбирає. Її надихають ідеї, які спочатку замальовує ручкою у блокноті. Коли показала свої роботи мамі, вона сказала: «Це не вульгарно, це красиво». Деякі чоловіки не приймають такий стиль роботи фотографині, тому вона шукає ту людину, яка буде розуміти її захоплення.

Вирішила допомагати ЗСУ продажем фотографій

Після двох місяців волонтерства у гуманітарному центрі Черкаської міської ради, коли влада почала закликати людей повертатися до роботи задля підтримки економіки, Ольга Степан’ян знайшла собі заміну і почала знову фотографувати. Спершу індивідуальних фотозйомок майже не було, і жінка фотографувала об’єкти на замовлення будівельної компанії.

У вересні відкрила студію у центрі міста, де в день проводить фотозйомку, а ввечері її подруга проводить заняття із йоги. У приміщенні переважають світлі тони, проте увагу привертають яскраві акценти: жовті двері та тумбочка, зелені полиці та килим.

Весь час шукала нові способи допомогти армії. Намагалася стати фотографом при підрозділі ЗСУ, але її не взяли. Почала продавати свої фотороботи та постери, оформлені в паспорту, і таким чином збирати кошти для ЗСУ.

«Моя знайома, яка збирає гроші на машини та «переганяє» їх, запропонувала мені збирати кошти на закупівлю оклюзійних наліпок. Перший збір я оголосила у себе на сторінці в Instagram, його закрили легко й швидко. Потім у людей ставало менше грошей і відповідно вони менше донатили. Я зрозуміла, щоб людям було цікавіше, потрібно щось пропонувати – почала друкувати свої постери. Спочатку я перераховувала усі гроші на наліпки, потім зрозуміла, що не витягую фінансово, адже фото потрібно друкувати, замовляти паспорту.

Постери коштують 1500 грн, якщо людина хоче з рамочкою, то додатково оплачує рамку. Мої роботи купують люди із різних міст України, відправляю їм поштою. Раніше продавала не всі свої роботи, наразі майже всі. 50% від вартості перераховую на допомогу військовим», – розповіла світлярка.

Катерина Потьомкіна двічі купувала постери Ольги Степан’ян. Дві роботи забрала із собою в Данію, куди вимушено переїхала з дітьми через повномасштабне вторгнення, а одну довелося залишити у військовій частині чоловіка.

«Мені подобається стиль Ольги Степан’ян, я давно підписана на неї і добре знайома з її творчістю. Я купувала її фотороботи для себе два рази, коли приїжджала із Данії побачитися з чоловіком. Перший раз я не знала, що вона оформлює роботи у паспорту. Фото формату а4 виявилося набагато більше і не влізло в мою сумку, коли я їхала в Данію. Тому, я віддала його до військової частини чоловіка і зараз воно знаходиться десь у розташуванні. Другий раз я вже була тертим калачем і замовила собі два фото без паспорти. Вони зараз зі мною у Данії. Мені було задорого купувати такі роботи просто для себе, але той факт, що половина цієї суми піде на допомогу ЗСУ спонукав мене до покупки», – розповіла Катерина Потьомкіна.

Окрім цього фотографиня допомагала з закупами волонтерам Черкаської школи №17 та долучалася до аукціону для збору «Мільйон на нашу незалежність», кошти з якого пішли на пікапи для бійців ЗСУ.

«Коли коштів на наклейки є достатньо, то беру гроші й закуповую продукти, банки, кришки для виробництва, яке розгорнулося на базі 17-тої школи».

Ольга не підраховує, скільки постерів їй вдалося продати, проте зазначила, що це точно більше 50. Каже, що наразі для неї найбільшою радістю є новини про те, що ЗСУ звільнили нові населені пункти.

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України

 Анастасія Бут