Юрій Фартушний у минулому – активний учасник Спілки Української Молоді в Україні (СУМ). У 2014 році просто з Майдану пішов на війну, хоч до цього не мав бойового досвіду. Армію полишив після завершення активної фази бойових дій, яка, на його думку, припала на 2015 рік. Однак тривожний наплічник завжди був напоготові. Тож зранку 24 лютого 2022 року він уже їхав до Смілянського військкомату, щоб вдруге вирушити на фронт, пише uacrisis.org
Ми спілкувалися у шпиталі, де Юрій лікувався від перенесеної контузії, та й хронічні хвороби, зокрема пов’язані зі спиною, далися взнаки. Проте він має твердий намір повернутися на фронт. «Повернуся до своїх хлопців або туди, куди направлять. Потрібно цю справу завершити, щоб не страждали наші діти», – переконаний чоловік.
Я задавав запитання, Юрій розповідав – так і народився цей текст. Бо шпиталь – то наразі єдине місце, де він міг спокійно поговорити. Далі пряма мова.
Як з’явився «Правий сектор» у Смілі
«В армії я не служив ніколи. Був непридатний до військової служби за станом здоров’я, та й нецікаво це мені було. Хоча завдяки Спілці Української Молоді був на вишколах і розумів, що війна з Росією – це перманентне явище, яке існує вже століттями. Тож треба готуватися. На коли саме, я не знав. Та вийшло, що збройно ми почали воювати з країною-агресором з 2014 року.
Фото Юрія коли він активно долучався до Спілки української молоді.
З Майдану мене привезли у Смілу дуже хворим, вивозив Михайло «Гайдамака». Я навіть не пам’ятаю, як мене везли, мав температуру за 40 протягом тижня. Коли прийшов до тями, розстріл на Інститутській закінчився. Тоді я включився у громадську діяльність в Смілі, і з’явився «Правий сектор» – доволі потужна структура.
Ми, наприклад, забезпечували гуманітарною допомогою багато військових частин у Криму, бо я був і нині переконаний, що ЗСУ та Військово-Морські Сили України мали чинити тоді спротив. І ми збирали допомогу, а тоді орендували купе, заповнювали його продуктами та одягом і відправляли все з літніми жінками чи чоловіками. Так було до того часу, поки в Севастополі наш вагон не оточили козачки. Очевидно, була наводка. Тільки помилилися, бо очікували на бійців «Правого сектора», а там приїхав ветеран років 70-ти і жіночка 50-річна. Козачки влаштували їм допит, але згодом відпустили.
У кінці травня 2014 року керівник одного з напрямків «Правого сектора» Войцехівський поїхав в «Айдар». А я та ще близько десяти людей у кінці червня поїхали під Слов’янськ. Того ж дня був перший обстріл, перший бій. Ми прийняли його гідно, бо вдома організовували вишколи: стрільба з автомата, карабіна, мінна справа, розтяжки. Тож загалом приїхали не геть немічні».
Якби не добровольці у 2014 році, хтозна, де зараз проходив би фронт…
«Взагалі я тоді приїхав на війну як волонтер. У класичному розумінні це слово походить з французької і означає «доброволець», тобто це людина, яка добровільно зголосилася воювати не за обов’язком, а за бажанням. Так, я тоді працював зі зброєю і, можливо, це було в якійсь мірі заборонено. Але якби не ми тоді, не такі добровольці, хтозна, де був би сьогодні той схід, той кордон війни. Він міг би проходити по Дніпру чи Збручу…
Невдовзі загинув мій кум Євген Войцехівський. Ми його поховали і зібралися на нараду, вирішували, що робити далі. Дійшли консенсусу, що маємо все ж внормувати стосунки з державою, укласти якісь контракти. Ми знайшли підрозділ, та втрапити одразу туди, куди хотіли, не вдалося. Була умова спершу їхати на полігон у Житомир. Але гратися у війну після того, як побував на справжній, вже не хотілося. Дух стихії тягнув у вир боротьби.
І ми втрапили у батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Посеред ночі уклали договір, отримали зброю і під обід вже їхали захищати Батьківщину. Чому так називався батальйон? Бо тому дядькові вдалося фактично неможливе.
Я воював до травня 2015 року. Бо вважаю, що війна як така припинилася саме тоді, коли нас почали заганяти з розряду добровольців у мобілізовані. Та й почалися певні мирні домовленості. Нам це не подобалося, і з нами достроково розірвали контракт. Тому всі інтегрувалися в цивільне життя».
Піски, Донеччина січень, 2015 фото з “Фейсбук” Ольги Годованець
Простий військовий знає, що ворог справа чи зліва, і все
«Знаєте цей радянський архаїзм: інституту прописки немає, але є інститут реєстрації. Я був зареєстрований у Смілі, тому поїхав туди з Києва, щойно довідався про повномасштабне вторгнення. Тягнучка з Києва була велика. Я дзвонив хлопцям, щоб записали в 95-ту бригаду. Врешті 25 лютого приїхав і того ж дня вже був у Житомирі. Але там забракували, змусили проходити медкомісію.
Повернувся до Сміли, бо час тоді мав значення. І там у військкоматі отримав направлення в 57-му бригаду, про існування якої не знав, бо під час бойових дій не перетинався з нею. Але підібрав людей, за тиждень ми були в Лисичанську, отримали зброю і приїхали в смт N… Там почався бойовий шлях. На жаль, станом на сьогодні потрапив до шпиталю.
Коли тут запитують, як там, то я не можу на це питання відповісти. Комплексно ситуацією володіє лише вище командування. Простий військовий знає, що ворог справа чи зліва. І все. Знає, що має ззаду прикриття, яке воно, інші питання. Про прогнози Генерального штабу чи геополітику ми там не думаємо, а якщо хтось думає, значить, має багато вільного часу.
Узагалі, на великій землі привчили, що нас мало про що можна питати. Але ж треба якось нормально питати і відповідати. Звісно, не можна казати, що от, мовляв, щойно обстріл був, але по мені не попало, бо я сиджу зліва. Це коригування. Слід просто казати, що все добре.
Перетинався з місцевими, але то були одиниці. Бо більшість з N виїхала. Звісно, лишилися старші люди. Там банально бракує їжі, тож іноді допомагали, розносили її місцевим. А ще рятували тварин, які лишилися на прив’язі. Деякі люди повтікали і лишили собак на ланцюгу. Бачив кіз і корів, які збивалися в стада. Дивишся, йде телятко, потім корова. Тварини, як і люди, хочуть бути разом».
Фото Ольги Годованець
Моя аптечка сформована ще в 2014 році
«У 2014 році мама взагалі не знала, що я на війні. Але то був мій вибір. У своєму виборі я не можу від когось залежати. Мої его і альтер его мають бути в консенсусі, щоб я не мучився, що десь не зважився на щось. Звісно, у 2014 році рішення приймалося важче. А от у 2022-му прийняти його було вже внутрішньо легше.
На війну я їхав зі своїми речами, аптечкою, окулярами, наколінниками. Аптечку сформував ще в 2014 році. До речі, тоді ми всі були екіпіровані по-всякому. Зараз ситуація, звісно, ліпша.
Є й краща зброя. Лише питання, наскільки військовослужбовці навчені, наскільки саме ця зброя доречна в тому чи іншому підрозділі. Загалом, зараз це вже не стрілецька війна, це війна артилерії. Місцями – війна авіації.
Узагалі, війна – це теж життя. Наприклад, у нас був момент, коли в квітні на день народження мені хлопці спекли тортик. І це за 450 метрів від позицій ворога, бо ми тоді окопалися дуже близько до нього. Можливо, у мирному житті я б і не їв той тортик, але там це було настільки приємно, ви не уявляєте. Він мав вигляд справжнього «Наполеона». Хлопці знайшли десь інгредієнти і зробили. Але ми лише сфоткалися з ним, а їли наступного дня, бо автори цього дива не дозволили, сказали, що тортик має настоятися.
У нас тоді якраз був такий період, що пили каву з медом, бо не мали цукру, а баночку меду десь знайшли. І раптом – тортик!
На Великдень, що був за тиждень після мого дня народження, хлопці робили крашанки. Усі були з сіл, крім мене, знали, що і як робити.
Волонтери до нас не доїздили, може, просто така вогнева позиція була. Якось один волонтер повідомив: приїздіть до мене за 20 кілометрів, є їжа, квадрокоптер, навушники. Та я сам таке не вирішував – їхати чи не їхати за чимось, бо буквально поряд йдуть обстріли. І 20 кілометрів – це інколи дуже багато. Тож далі вже наша батарея вирішує.
Одного разу ми отримували боєкомплект через річку. По-всякому бувало. До речі, я якось зняв для себе відео, де за декілька кроків від нас земля всіяна воронками. Тут кожен метр української землі небезпечний. Ризиковано інколи ступати і два метри, не те що їхати 20 кілометрів».
Наш шлях – лише до перемоги
«Вважаю, наші західні партнери спершу в нас не дуже вірили, тому й не дуже давали зброю. А тоді побачили наше завзяття і почали допомагати більше, людей навчають.
Я лежав у лікарні з чоловіком, який працював на трьох «топорах» – так на армійському сленгу називають американську гаубицю М777. А без вишколу не можна взагалі ні на чому працювати.
Я як військовослужбовець теж спершу мав вчитися. І зараз, щоб змінити зброю, слід перевчитися, принаймні певний час потрібен. Немає, знаєте, таких універсальних солдатів, кожен – фахівець у чомусь конкретному.
Яка в нас погода? До середини травня я був у пуховій куртці. Або холод, або спека. Звісно, дикий степ більше на Дніпропетровщині і Запоріжжі. Я ж був на Луганщині, тож думаю, що то більше був битий шлях… Де воюватиму після шпиталю, навіть не знаю. Але наш шлях – лише до перемоги, бо кожен з нас воює за свою землю. Це більша мотивація, ніж у російських окупантів».
Назарій Вівчарик,Черкаси 11.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ
за підтримки International Media Support IMS
