Як гарно запекти свинячу щоковину? Як спекти смачні пиріжки? Як краще заквасити капусту? Про це вже добре знають у черкаській школі №17. Тут колектив з перших днів війни перетворив їдальню на справжній цех і за час повномасштабного вторгнення освітяни переробили тонни м’яса та овочів для військових. Кожен по-своєму допомагає армії. У школі вирішили налагодити виробництво їжі для військових. Хто допомагає освітянам, звідки береться їжа, чи не шкодить така робота освітньому процесу? Про це детальніше у матеріалі.
– Ось рулька. Вона вже готова. Тепер має охолоджуватися, а після цього пакується у фольгу і відправляється захисникам. Що маємо ще? Робимо свинячу тушонку, кашу, борщову заправку (буряк, цибуля, морква) – це допомагає у польовій кухні робити борщ, а ні, то можна використати як салат. Робимо овочеве рагу (рис, морква, цибуля). Робимо пиріжки з вишнями, повидлом, рулети макові, – розповідає і показує директор школи Дмитро Бунякін.
Одразу хочеться їсти. Поки що ж освітянин розказує далі. Зокрема, у школі готують енергетичне печиво: додають вівсянку, горіхи, арахіс (пишуть, які саме горіхи, щоб не було алергії), родзинки, курагу, масло, олію. Таке печиво поживне, насичене всім необхідним і гарно тамує голод. Учителі печуть домашній хліб у хлібопечах і приносять у школу.
– У нас вже все налагоджено. Є цілі родини, що випікають хліб, а ми забезпечуємо їх борошном, – каже Дмитро Володимирович. – Печуть також пиріжки, коржики.
До святкування Великодня, а зараз і Трійці, школа по тижню випікала паски… Там, на передовій, кажуть освітяни, нашим захисникам дуже хочеться скуштувати домашнього і смачного.
У їдальні працюють вчителі. До повномасштабного вторгнення, коли школа працювала, то їдальню орендували приватні підприємці і годували учнів. Після 24 лютого шкільну їдальню заповнили вчителі школи і техперсонал.
– Кожен прийшов зі своїми знаннями. Але вже досвід такий, що можемо сперечатися з Євгеном Клопотенком чи Хіменесом-Браво, – напівжартома каже Дмитро Бунякін.
Якийсь короткий час після повномасштабного вторгнення, як зазначають освітяни, всі були вдома або займалися чимось іншим. А через тиждень після 24 лютого збагнули, що треба гуртуватися і допомагати бійцям хто чим може. Спершу у школі шукали лиш банки для Наталії Лисенко - власниці напівфабрикатів «Dancing Duck», яка й розпочала з перших днів війни допомагати армії, ТРО та переселенцям власною продукцією з фермерського господарства. А тоді вирішили, що їдальня і колектив цілком спроможні самі працювати.
– Запрацювали самі з 9 березня. Знайшли і запустили автоклави. Звісно, багато хто допомагав. І в різний час це були різні люди. Так, на початку дуже допомагали з МХП. Пізніше, чим ставало тепліше, тим менше ми мали змогу працювати з курятиною. Вже кажу як фахівець з виготовлення продукції. Адже треба не лише виготовити, а й доставити захисникам і щоб воно не зіпсувалося. Є один тато, який нам привозив багато м’яса, що закуповував за свої кошти. Щодо овочів, наприклад, то тут нам допомагало СТОВ «Дніпро» родина Душейків. До речі, квашену капусту захисники просять досі, дуже смакувала, просто зараз зберігати її складно в спеку, – розповідає директор школи.
До слова, тепер беруть у їдальню свинину навіть тушами. Команда вчителів розбирає три туші свині за 45 хвилин. Ось що значить практика!
У школі, звісно, не забували з початку війни і за головне їх призначення – за освіту. Але вже через коронавірус дистанційна освіта була налагоджена гарно, окрім того, школа працює в декілька змін, тому і в їдальню ходили у декілька змін готувати їжу. Одні вчителі проводили уроки, інші готували, потім навпаки.
– Це поклик душі, це моє усвідомлення того, що кожен військовий, який на фронті, повинен відчувати підтримку з тилу, він повинен бути ситим, він нас боронить, захищає. І якщо ми не можемо кинути школу, бо вчимо дітей, то ми принаймні можемо допомогти захисникам у їх боротьбі таким ось чином. І навчання у дві зміни давало змогу чергуватися. Все це робилося не в шкоду навчальному процесу. З 135 наших працівників за кордон виїхало шестеро. Та й ті проводили уроки онлайн. Колектив згуртувався ще більше. Також батьки учнів допомагали: хто продуктами, хто грошима. Взагалі наше виробництво тримається на допомозі батьків учнів і вчителів! – каже Дмитро Бунякін. – Вдячний буду усім черкащанам за допомогу. Інколи навіть краще везти нам їжу на переробку. Буває потребуємо більше їжі, ніж коштів. Бо кошти, а шукаємо, де купити їжу. Також йде великий потік пустих банок і кришок, тож готові приймати і це.
Зараз спека вносить корективи: менше готують курки, не квасять капусту, шукають альтернативні начинки у пиріжки, які не псуватимуться.
Після того, як діти пішли на канікули, у школі не збавляють темпів приготування їжі. Бо війна йде і захисники – хлопці й дівчата – потребують їжі.
Серед тих, хто готує на кухні, вчитель інформатики Юрій Федорович. Тепер він майстер з приготування тушонок.
– З початку війни нікуди не виїжджав. Приходив періодично у школу, питав, чи треба допомога. І врешті долучився до роботи. Мій профіль на кухні – нарізка м’яса, приготування тушонок. А взагалі, хто тут давно, то вже може взаємозамінити одне одного. Мама і бабусі навчили готувати, тож я не боявся кухні. Навпаки, мені це подобалося. Тепер щодня виготовляємо 164 банки тушонки, на це йде майже 90 кілограмів м’яса. Рецепт простий: перець горошок, лавровий лист, сіль і мелений перець. Тепер швидко розробляємо туші, все готуємо. Долучався і до приготування «курки по-бандерівськи». Це особливо приємно. Щодо навчання, то поєднувати все до канікул було легко, бо в мене розклад такий, що я мав декілька днів на тиждень, тож міг виокремити час для роботи на кухні, – зазначає Юрій. – Дома, між іншим, теж готую сам.
Вчителя інформатики не спинити. Він починає розповідати про секрети приготування смачної рульки.
– У моєму оточенні є ті, хто на фронті. І я розумію, що таке відчуття дому. Вони кажуть, що інколи й тушонка вже не так смакує. Знаю це особисто від хлопців і дівчат. Тож готуємо рульку. Я її заливаю вишневим сиропом. Також, якщо нам приходить туша, то засолюємо сало, якщо гарне, а ще готуємо домашню ковбасу. Якщо можу допомогти приготуванням їжі, чому це не робити? Це найменше, що можу зробити для захисників, – каже учитель. – Причому дехто мені розповідав, коли туди (ближче до територій безпосередньо бойових дій - ред.) волонтери привозять домашнє, то у наших захисників завжди піднімається настрій. І ти потім отримуєш від свого оточення коротку інформацію: «Все ок, дякую». Цього досить. Вже знаєш, що вони живі-здорові і захищають нас.
Всю приготовлену їжу освітяни через надійних волонтерів відправляють захисникам. Ніяких офіційних листів чи розпоряджень, просто все на довірі. Відомі і перевірені волонтери беруть продукцію і везуть у підрозділи. До слова, у школі придумали наклейки на баночки тушонки, які вже стали просто таким собі мотиватором. Це листочок-прохання повернути банку особисто.
– Пару бійців навіть приїздили і повернули банки, інші просто розводять руками, мовляв, смачна була тушонка, але під час обстрілів абощо банка розбиралася. Звісно, цінності в самій банці немає, ми щасливі, що бійці повертаються живі і готові їх частувати далі. Просто коли придумували той напис, то вірили, що це мотивуватиме і радуватиме солдат, – каже Дар’я Бунякіна.
Дівчина донька директора школи, до речі, колись сама мріяла стати кухарем, вчитися за кордоном. Але життя склалося інакше, працювала в журналістиці, а нині на ній тримається уся логістика по продуктах.
– Інколи їжу везуть і дружини солдатів. Вони збираються їхати і попереджають нас. А потім ці дружин починають працювати на забезпечення фронту, принаймні тих частин, де їх чоловіки. Працюють точково. І ми чітко знаємо, що є співпраця з такою і такою бригадою, – каже Дмитро Бунякін.
Люди саме привозять нові продукти і директор школи з учителями йде забирати мішки. А далі - знову приготування їжі. Для захисників.
Назарій Вівчарик
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України
