Худорлява тендітна дівчина невпевнено оглядає полиці з підгузками, дитячим харчуванням та іншими речами в волонтерській спільноті «Рота турботи». Але раптом зупиняється на поличці з книгами і завмирає. «То іноземною мовою, німецькою», – зразу уточнює Наталія Піскова, одна з координаторок спільноти. У відповідь відвідувачка читає вголос практично без акценту німецькою мовою назву книги. Всі захоплено слухають. Все це відбувається в Корсуні. Відвідувачка – Ірина, яка приїхала з чоловіком і дитиною з Броварського району Київщини у Корсунь-Шевченківський перечекати війну.
– Ми лише кілька днів тому дізналися, що можна отримати допомогу. До цього перебивалися, як могли, – каже Ірина. – Нас прихистили знайомі. В Будинку живуть три родини, всього восьмеро осіб, серед яких мій малюк, йому рік і вісім місяців. Зараз мене підкинули сюди до центру машиною, поки знайду все необхідне, його бавлять. Поки ніде не реєструвалася. Переселенці мають можливість подати заяву для отримання допомоги до 30 квітня. Невдовзі обіцяють передбачити можливість подання заяви й через застосунок «Дія». Тож я чекаю цього.
Ірина каже, повертатися є куди. Але поки страшно не так за себе, як за дитину. Вони живуть в Корсуні у районі Тартака. Ірина притискає вже до себе дві книги казок німецькою мовою. Каже, читатиме малюку увечері.
– Коли не було дитини, будували кар‘єру, подорожували світом. А малюк з’явився, вже інше сприйняття світу. Коли бахнуло біля нас о п’ятій годині ранку у перший день війни, ми зібралися і поїхали. Ми просто подивилися по карті, де можна далі від Київщини поїхати і поїхали на Черкащину. Знайомі нас набрали, якраз коли ми були в дорозі неподалік Канева. Думали – на декілька днів. Але залишилися тут от уже на скільки. При цьому, за всі ці дні лише зараз довідалася про цей волонтерський центр. Дуже було потрібне раніше дитяче харчування, але були з цим проблеми, тож ми вдома з малюком вже навчилися й супчики, і борщики їсти… – каже Ірина.
До декрету працювала бухгалтером. Вивчала для себе іноземні мови. Каже, особливо було приємно спілкуватися в подорожах по Німеччині мовою громадян тієї країни. Чоловік в Ірини працює в комп’ютерній сфері.
– З початком війни найбільше була потреба в підгузках, у харчуванні, вологих серветках. Але що поробиш. Навчилися їсти борщ і суп, бо було страшно, що зникнуть усі підкормки, а наші запаси вичерпаються, – зауважує Ірина. – Звісно, хочемо повертатися додому, у мене скоро день народження, думала повертатися якраз додому. Але люди, яких я знаю, кажуть, поки не варто повертатися. Тож ще залишаємося в Корсуні.
Поки спілкуємося, приходить чоловік, приносить підгузки. Виявилося, інший переселенець узяв не той розмір, тож все повернув та ще й знайшов у магазині додаткові та докупив запас для волонтерської спільноти. Щоб і іншим було.
Наталія Піскова, волонтер, та Володимир Панченко, керівник співдія-хабу в Черкаській області. У Корсуні виявилося більше сосок і дитячих пляшечок, ніж в Черкасах, тож корсунчани поділилися цим з іншими
Наталія Піскова з Корсунського волонтерського центру показує табличку, яку розробили в ноутбуці, щоб фіксувати, хто приходить до них з переселенців з якими потребами. Все чітко і злагоджено. У базі майже півтисячі дітей, це лише ті, яким видали підгузки і суміші. Є півсотні осіб, що беруть підгузки для лежачих дорослих… Також цьому волонтерському об’єднанню є чим пишатися.
– Тут в нас в основному дитяче харчування, підгузки, соски. А в Будинку культури поряд одяг. Організували приїзд сюди двох двадцятитонних машин з гуманітарною допомогою з Західної України. Там було все розсортовано, це і зубні пасти, і окремо інші речі, все підписано, в гарних упаковках. Все через інтернет, друзі в твіттері, телеграмі відгукнулися. Окрім продуктів і одягу, є потреби в житлі. Пусті будинки в селі під Корсунем облаштували, приїхали люди і ночують там. Закуповуємо газові та електричні плити, щоб вони могли там готувати їсти, – розповідає Наталія.
Побували волонтери і в Селищенській громаді на Корсунщині. Тут до громади входить 16 сіл, через сільську раду вже пройшло близько півтисячі переселенців. Люди допомагають, приносячи переселенцям продукти, одяг.
– Зараз пішла друга хвиля переселенців, це люди з Донбасу. Люди покидали все, худобу, господарство, взяли лиш найнеобхідніше і втекли. Кажуть, головне – це хочеться жити. Є тут у нас люди і на інсуліні, їм доводиться допомагати. А іншим, тим, хто приїхав потягами автобусами, бракує посуду, постелі… – зазначають в сільраді.
Дорога допомоги
Команда гуманітарного центру з Черкас у рамках проекту «Співдія» їде Черкащиною. Сьогодні запланували передати пакунки в Смілу, Корсунь, Ватутіне тощо. Як вже інформував «Прочерк», міністерський проект «Співдія» створений для допомоги переселенцям і вразливим групам населення. Можна зателефонувати на гарячі лінії до вашої сільради чи міськради і попросити їх заповнити для вас заявку, або спробувати самому, якщо маєте інтернет. «Співдія» зразу знаходиться у пошуковику, наприклад, в гуглі. А там у бланку пишете про свої потреби. Потім це передається в Черкаси, де волонтери пакують усе і розвозять.
Логістичний напрямок взяв на себе художник Володимир Сінусік. Він вже 150 посилок передав з руки в руки. Пробує мені дорогою розповісти про творчість,але його постійно перебивають телефонні дзвінки і він знов пояснює людям як заповнити заявку в «Спільнодії». Водій – підприємець, який своїм мінівеном возить волонтерів туди, куди треба. Сьогодні завдання Володимира, художника і волонтера, налагодити зв’язки з центрами соціальних служб, щоб потім передавати туди пакунки з їжею і одягом, а вже переселенці з районів забирали б у цих соціальних центрах посилки, бо їздити всіма селами районів інколи буває накладно.
Дорога фактично не має жодного вказівника. Країна як ніколи стала єдина. Вказівники прибрали, щоб ворог не орієнтувався у місцевості. А свої і так знають.
У Смілі машина під’їжджає до готелю. Там розташувався на одному з поверхів міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.
Директор центру Інга Гончаренко вітає приїжджих, показує окремо кімнати з одягом, окремо – з продуктами, групи товарів розділено для безпеки і гігієни. Кажуть, є сукні, а от верхнього одягу, взуття обмаль.
Приїжджі, також, як не дивно, просять іграшки.
– Люди приходять постійно. Тому допомога від «Співдії» зараз дуже доречна. До речі, у нас надається і психологічна допомога. Всього у нас до 3 тисяч переселенців сьогодні, але цифра плинна. Люди реєструються в управлінні соцзахисту і з цією довідкою їх направляють до нас. Ми тоді надаємо первинну допомогу. Зараз є велика потреба в ковдрах, постілі, рушника… – каже Інга Гончаренко.
– «Співдія» якраз запустилася, щоб допомагати. Такий проект є в кожній області. І ми направляємо роботу на те, щоб допомогти насамперед переселенцям. Безпосередньо в цьому смілянському центрі хочемо, щоб була точка видачі допомоги. Все, що треба людям, це зайти на сайт «Співдії» і заповнити заявку на потреби. У Черкасах маємо велику команду, яка формує і сортує заявки. З усіх можливих джерел збираємо, що можемо, і так формуємо посилки. Також налагоджуємо логістику. Наприклад, у когось є більше харчів, у когось - засоби гігієни. У зв’язку з цим важливо мати контакти з волонтерськими центрами у громадах, щоб ми могли відповідно формувати потреби, мати такі собі опорні організації і з ними працювати. Зараз підписали і меморандум з міським центром соціальних служб, – каже Володимир Панченко.
У районах – друга хвиля переселенців
У Ватутінському центрі соціальних служб тепер також більше допомоги. Допомогу прийняла директор центру Світлана Лукашенко. Каже, в місті вже 2,5 тисяч переселенців. Однак не реєструють тих, хто приїхав до батьків чи родичів жити. Тих, хто немає нікого з знайомих, поселяють в гуртожиток. Саме туди насамперед і йтимуть виконані заявки від «Співдії». Передовсім мова йде про продукти харчування. Мами також приходять за дитячими сумішами.
Серед тих, хто прийшов – молода мама Анастасія з Києва, у якої дитинка народилася якраз перед війною – за три тижнів.
Каже, виїхали зі столиці зразу, як почалася війна, тут у Ватутіному у них бабуся. Про центр соціальних служб, де можна отримати допомогу, не знали. Через знайомих шукали дитяче харчування по аптеках, бо дитинка хоч і на материному молоці, та підгодовують і штучним. Також знайомі пересилали або приносили одяг й інші речі. Квартира лишилася в Солом’янському районі, ніби все гаразд, але саме перед війною хотіли перебиратися у Вишневе.
Світлана Лукашенко каже, що у Ватутіному до війни були вільні квартири, бо люди виїжджали на заробітки, а лишалися ті, хто давно мають роботу або пенсіонери. Зараз ці квартири як знахідки.
Володимир Панченко радить соцслужбі більше накопичувати продуктів, адже невідомо, на скільки затягнеться війна і до наших громад на Черкащині й далі приїжджатимуть переселенці.
Назарій Вівчарик, фото сайту "Прочерк"
Читайте також:
Колишній вчитель танців – тепер один з організаторів волонтерського центру в Звенигородці
Жителька Києва, що переїхала на Золотоніщину: замальовуємо дні, рахуючи, коли вернемось додому
Співдія: черкащани розбудовують мережу гуманітарної допомоги по всій області
«За десять хвилин знайшли людині потрібне взуття», – волонтерський центр в Лисянці
реклама
