Солдат Другої світової війни, які дожили до наших днів, залишилося на Звенигородщині не так уже й багато. 100 років від дня народження виповнилося днями Лідії Логвинівні Кравець, із чим, разом з керівниками міста і району, вітали цю мужню довгожительку й активісти ГО «Пам’ять жива».
Про це пишуть «Районні вісті».
Наймолодша з роду Бондаренків
В ті нелегкі двадцяті роки, коли в Стебному, як і в інших селах Звенигородського району, всі помисли людей були спрямовані на виживання, Логвин і Марія Бондаренки, добуваючи, як і всі, тяжким трудом хліб насущний, понад усе переймалися кращим майбуттям своїх дітей. Тому й свою найменшу, Ліду, віддали до школи зарані.
«Хай вчиться дитина, – сказав батько, коли хтось зі знайомих завважив на те, – бо ж недарма мовиться в народі, що той, хто вчиться змолоду, не зазнає на старості голоду.
То вже значно пізніше довідалася донька, чому так переймався тато освітою своїх дітей: сам він в дитинстві не мав змоги вчитися, тому й бажав, аби хоч вони вийшли в люди. І робив для того все, від нього можливе.
Оскільки ж до школи в сусідній Залізнячці дорога видалася неблизькою, то свою доньку, коли та навчалася в молодших класах, нерідко, особливо в негоду, висаджував на підводу, а в шкільне приміщення переносив на руках. Траплялося те й пізніше, коли вже дещо підросла Ліда. Міцні і разом з тим ніжні батькові руки, який ладен був і небо їй прихилити, часто згадувала вона, особливо тоді, коли стояла перед тим чи іншим життєвим вибором. Як от й тоді, коли закінчувала школу. Стелилося перед нею багато доріг, оскільки мала досить непогані оцінки в свідоцтві про освіту. Але…
– Невже й ти, Лідочко, покинеш нас? – напівжартома-напівсерйозно запитав батько, коли поділилася своїми думками про подальше навчання.
Запитання ж те було продиктоване життєвими обставинами: обидва її брати вже випурхнули з рідного гніздечка. Один обрав фах ветеринарного лікаря, другий педагога. Тепер от випроводять за поріг свою улюбленицю – і здаватиметься пусткою така весела донедавна хата. І вона прийняла тоді чи не перше в своєму житті виважене-перевиважене рішення: вступатиму, куди поближче.
А найближчим до Стебного був Звенигородський сільськогосподарський технікум, до якого й подала документи. Й не могла знати того, що долі не обминути: на час навчальної практики на Дніпропетровщині Лідію застала війна, котра надовго розлучила дівчину з рідною домівкою.
Хто сказав, що у війни не жіноче обличчя?
Раніше всіх на землі прокидаються аеродроми. От і зараз: ранок ще не встиг погасити останні зірки, а на злітному полі вже чути гул моторів. Тут немає, як «на гражданці», чітко усталеного розпорядку дня. Як для льотчиків, так і для технічного персоналу. Все пояснюється одним коротким словом: війна.
Лідія Бондаренко, зарахована у перші дні війни вільнонайманою 431 батальйону аеродромного обслуговування 28 району авіабазування, не була винятком, бо ж не злетить літак у повітря без пального, як і без належного боєзапасу. І як раділа, коли вильоти завершувалися без втрат! Й гірко ридала, коли не поверталися з бойового завдання льотчики. І хоч з часом мала б звикнути до неминучих втрат, серце ніяк не могло змиритися з цим. Не раз і сама була, як то мовиться, на волосину від смерті. Особливо при перебазуванні їхнього підрозділу на нові місця дислокації, коли потрапляв їхній підрозділ під обстріли, й коли кружляли над ними хрестаті «месери». Та фронт нестримно рухався вперед, наближаючи довгождану Перемогу.
Звістка про повну капітуляцію гітлерівської Німеччини застала 431-й батальйон у невеличкому містечку Гроссеенхайн, всього за якихось п’ятдесят кілометрів від Берліна. Яка то була радість!
А за кілька днів вони крокували вулицями німецької столиці – сірими, у вирвах від бомб і снарядів. Тут 12 травня Лідія Бондаренко зустрічала свій двадцять четвертий день народження. Мала й подарунок – барвистий шарф. Десятиліття вже зітерли в її пам’яті як обличчя, так й ім’я вояка, який вручив той подарунок, проте залишилися в пам’ятку його слова: «Носи на здоров’я!».
Шарф і акордеон, на який випадково натрапила в руїнах міста й встигла навчитися грати на ньому – ото і всі воєнні трофеї, привезені дівчиною додому. А ще – бойові нагороди: медалі «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною» та інші, до яких уже пізніше додався орден Великої Вітчизняної війни третього ступеня.
А вдома – повоєнні нестатки й голод, що дав особливо себе знати в сорок сьомому році. Тож довелося дбати й про батька та двох племінниць, яких забрала до себе, вже працюючи в Західній Україні. А потім був Магнітогорськ, де один з братів, директоруючи у школі, запропонував роботу і їй. Працювала. І вчилася. В тамтешньому педагогічному інституті закінчила факультет іноземних мов. Тож на Звенигородщину повернулася вже дипломованим вчителем.
Її надія і любов
Озираючись в прожиті роки, Лідія Логвинівна може запитати себе: чи була щасливою?
Була! І працюючи понад тридцять років у школі, де викладала свій улюблений предмет, і в подружньому житті. Її поважали колеги і вихованці. Вона вміла зацікавити дітей змістовними й цікавими уроками з англійської . Та так, що майже двадцять учнів, обравши фах учителя, продовжили її справу, рівняючись на свою вчительку. Вже працюючи в школі, вони нерідко зверталися до неї за порадою й підтримкою. І вона завжди брала на себе їхні клопоти.
А водночас була й берегинею домашнього вогнища. Вистачало в Лідії Логвинівни любові й тепла як для своїх вихованців, так і для родини.
Їй пощастило у шлюбі: якщо, згідно відомого постулату, чоловік у своєму житті повинен побудувати будинок, посадити дерево і виховати дітей, то її суджений Олександр Кіндратович Кравець успішно справлявся з цими трьома завданнями. Найпершими на вулиці Тургенєва справили вони новосілля, перейшовши в ошатний будинок. А скільки дерев було висаджено ним на присадибній ділянці! І не тільки: хотів бачити в зелених насадженнях Олександр Кравець й рідну Звенигородку. Будучи у відрядженні на Півночі, привіз звідти блакитні ялини, які були висаджені біля новозбудованого приміщення міської ради й он уже який десяток років є своєрідною візитівкою Звенигородки.
Могли б обоє пишатися не тільки своїми доньками, а й внуками та правнуками, проте зарано пішов з життя чоловік, тож має Лідія Логвинівна гордитися ними і любити їх за двох. Бо не тільки повторилися вони в батьках, а й пішли значно далі. Якщо, скажімо, трофейний акордеон був для Лідії Логвинівни скорше всього пам’яттю про фронтові роки, хоч і навчилася грати на ньому, то доньки – Надя і Люба ще з раннього дитинства буквально жили музикою. Обоє навчалися в музичній школі. Люба обрала клас фортепіано, Надійка - скрипку.
Сьогодні Надія Олександрівна Голікова – старший викладач скрипки вищої категорії Звенигородської дитячої школи мистецтв. Вона – керівник знаних й поза межами району дитячого ансамблю скрипалів «Веселі нотки» та ансамблю камерної музики викладачів школи «Класик – стиль». Продовжує захоплюватися музикою й Любов Олександрівна Петрова, хоч і обрала дещо іншу стежину в житті – вона директорка туристичної агенції «Супутник». Сьогодні їхні сім’ї гідно несуть естафету своїх батьків – п’ятеро внуків Лідії Логвинівни впевнено крокують по життю, а найстарший вже має звання доктора юридичних наук. Між тим підростають і дев’ятеро правнуків. І всі разом, гаряче бажаючи мамі, бабусі й прабабусі всіляких гараздів, щодень дарують їй любов й тепло своїх сердець.
Олександр Бучанський
реклама
