Перші враження від Тунісу: острів забуття, пальми, базарювання (день перший)

Туніс ще не настільки популярний напрямок для українського туриста, як Єгипет, Туреччина, Болгарія чи Чорногорія. Серед туристів тут найбільше зараз французів, німців, росіян. Тож чи варто їхати в цю найменшу за площею арабську державу Північної Африки? Що тут можна побачити? Чим живе країна? Чи комфортно тут відпочивати? Які сувеніри краще купити? Про це в серії публікацій з враженнями журналіста «Прочерку» від Тунісу.

Про Туніс я намагався довідатись впродовж 7-денної мандрівки в цю країну пальм та верблюдів. Поїздка стала можливою для мене особисто завдяки редакції сайту «Прочерк», Українському журналістському фонду і туроператору «OASIS Travel Ukraine». В цілому ж у Тунісі в прес-турі побувала група з 17 осіб, які щодня відвідували нові готелі, ознайомлювалися з туристичною інфраструктурою країни, з екскурсійними програмами тощо. І хоч тур був розрахований на 9 днів, проте перший і останній день фактично був витрачений на переїзди.

День перший. Пісок і пальми

Приймаючий готель – Fiesta Beach. Ринок в Хумт-Сук, етномузей, древня синагога, завод кераміки….

Облагороджена територія біля готелів.

Деякі готелі мають зелене поле для гольфу. І це, фактично, в пустелі!

Перші враження завжди найсильніші. Перша пальма, яку я побачив по прильоті нашої журналістської групи в Туніс на острів Джерба була… намальованою на стіні всередині аеропорту. Загалом прилетіла українська група з Києва вночі, майже за чотири години. У літаку серед стюардів був темношкірий юнак. Ну, думаю, вже побачив першого тунісця! Як виявилося, хлопець зі Сміли.

Щоб виявити гостинність, тунісці прийшли зустрічати українську групу поперед зони митного контролю! Проте митний контроль проходити таки довелося. І крім закордонного паспорта, за правилами Тунісу, ми повинні були заповнити невеликі картки з нашими даними. Одну копію картки забрав митник, а іншу таку ж картку треба було здавати, коли вже покидаємо Туніс.

До слова, гостинність тунісців ми відчули ще в Україні, де в аеропорт проводжати журналістів приїхав засновник «OASIS Travel Ukraine» Каіссі Рафік, тунісець, який живе і веде бізнес в Україні.

Далі поселення в готель та нічна піца з вином. Звісно, вже на території готелю пальми були не намальованими, а справжніми, плюс святкову атмосферу робили барвисті квіти, що росли під стінами (очевидно, бугенвілії), та ліхтарі, які відсвічували в басейні. Одно-двоповерхові будиночки готелю мають цікаву форму, білі, як сільські хати в Україні, але всередині сучасні і комфортні. От лише звукопроникність у них така ж, як у панельному будинку в Черкасах на Митниці.

Сам острів Джерба розташований на середземноморському узбережжі, обдувається вітрами, тож тут ніколи не буває надто жарко. У момент прильоту делегації було навіть захолодно, тож поверх футболок довелося одягати светри.

До слова, м’яка погода призвела до того, що цей острів вважається островом забуття ще з часів Гомера. Тут справді відчувається якийсь спокій. Пам’ятаєте, як Одісея нагодували на острові «лотосом» і він забувся на багато років, що йому треба і куди прямувати. Той острів і був Джерба.

«Ніщо мене не змусить тут скупатися!» – спершу сказала одна з журналісток. Та згодом виявилося все інакше…

Загалом, якщо порівнювати з нашою країною, то Туніс і Джерба – це як Україна і Крим. На Джербу також тягнуться з материка труби з прісною водою, а клімат відрізняється від материкового, без різких перепадів, м’якіший. Гід каже, що на острові зараз проживає близько 120 тисяч осіб. Інші тунісці – на материковій частині.

Людей, в момент нашого прибуття небагато. Почався Рамадан – важливий – найурочистіший місяць для мусульман, коли дотримуються посту, моляться. Особливо задумуємося над цим, відвідуючи їдальну та ресторани. Чоловіки подають їжу, готують, прибирають, але самі фактично не їдять.

Чи то через клімат, чи через Рамадан, але уже вдень часто помічаємо групки чоловіків біля кав’ярень. Ніхто нікуди не поспішає.

Тунісці тут розмовляють якоюсь мішаниною берберо-арабсько-французьких мов, хоч офіційна є арабська. Але діти з першого класу вчать і французьку – ця країна довгий час була колонією Франції. В готелях можна знайти як англомовних, так і російськомовних менеджерів. (Про українізацію тунісців згодом)

Відіспавшись, вирушаємо знайомитися з островом. Що цікаво, спершу везуть не в музеї, до моря чи на традиційний гамірний базар, а подивитися на «римську дорогу», що, як випливає з назви, була побудована в часи правління тут римлянами. І це єдина дорога, яка з’єднує Джербу з сушею. При в’їзді на дорогу (чи то пак, майже міст) нас перепиняє озброєна охорона. Ні, це не загарбники захопили острів Джербу, як в нас Крим. Це посилені заходи безпеки після революції, що охопила вісім років тому не лише цю країну, а й інші арабські держави Африки. Тож зараз в плані безпеки в країні все гаразд.

Дорогою проїжджаємо оливкові дерева, фінікові пальми, піски.

Загалом пальми і маслин тут повсюди, де хоча б трохи є для цього умови.

Помітно на вулицях багато мотоциклів. Хоча бачили ми й зупинки громадського транспорту (це вже на материку) та великі гарні автобуси (не старезні, як ото бачив у Смілі).

Території земель поділені не парканами, а невеликими валами. Місцями бачимо верблюдів (найдешевший 2,5 тисяч доларів і цінують тварину більше за машину, бо тут верблюд - це і їжа, і шкіра, і шерсть, і таки машина). Але про економічну потужність Тунісу ще буде.

У дорозі нас застає дощ - раптовий і короткочасний, що здається досить абсурдним, адже всі члени групи їхали в Африку і розраховували насамперед побачити палюче сонце. Та гід запевняє, улітку в Тунісі таки спекотно і температура може бути й 50 градусів. Проте ми, все ж, очікуємо тепла…

Після «римської дороги» потрапляємо в етномузей острова, де можна довідатися багато про історію та звичаї Тунісу.

А сюди молода складала придане на весілля. Чим не українська вишиванка?

Потрапляємо також в керамічний світ, це в поселенні Гуеллала, як і етномузей. Це виробництво в Тунісі досить розвинуте і керамічний виріб може бути чудовим сувеніром з цієї країни. Посуд, декор, картини…

Одноокий майстер просто при нас створює ідеальний глечик, який згодом також прикрасить полицю магазину.

Опісля потрапляємо на ринок. Взагалі ринок у місті Хумт-Сук, як і арабський ринок взагалі – окрема тема. Тут треба побувати, з його галасом, з намірами продавців торгуватися за товар до останнього динару, з його барвистістю кольорів та різноманітністю краму. Одне лиш застереження: не купуйте нічого одразу. Я побачив там шкіряну сумку за 145 динарів (1 динар це приблизно 11 гривень). Стали торгуватися. Не зійшлися в ціні. Я засумнівався. Потім тунісець запевнив, що лише для «юкрейнен» сумка коштуватиме 70. Продав таки за 60 динарів. У підсумку через день в одному з магазинів бачив схожу сумку за 45 динарів… Щоб ви розуміли масштаб жонглювання цифрами на ринку.

– Чим же люди заробляють на життя, якщо бачимо, що лиш сидять п’ють каву чи чай, або просто сидять, ведуть розмову, споглядають світ? – запитуємо в гіда на ім’я Салім (називають просто Слімом), про якого, власне, розкажу згодом окремо.

Не помітити купки чоловіків неможливо. Але ж Рамадан Рамаданом, та працювати все рівно треба.

– Можливо, це рибаки. О 3-4 ранку вони встають, ловлять рибу, здають товар, а тоді з обіду сидять і попивають чай… І так до вечора. Навіщо поспішати? – дивується Слім.

Повсюди як сувеніри продаються кам’яні квіти «троянди пустелі». Їх справді народжує пустеля з піску, солі, мінералів. А місцеві потім збирають ці «квіти» для декору.

Крім музею та ринку встигаємо цього дня побувати і в одній з найстаріших синагог світу, Ель-Гриба. Єврейська громада, що існувала тут багато століть, майже повністю виїхала до Франції та Ізраїлю у другій половині XX століття. Сюди приїжджають лиш у свята, як до нас в Умань хасиди.

Цікаво, що підприємливість євреїв відзначає гід. Каже, що Джерба приклад релігійної терпимості, бо тут поряд живуть араби, бербери, євреї. Ніяких релігійних конфліктів немає. Проте євреї таки більш наближені до професій, пов’язаних з грошима.

«Торгують золотом, сріблом, спиртом. Важкого не роблять», – зауважує гід Слім.

А ось яка краса на території синагоги:

День закінчується неподалік моря, у ресторані, який відділений від моря лише скляними стінами. Надворі досить сильно чути запах риби і водоростів. По ресторану розгулюють коти. Риба зі сковорідки манить їх більше, ніж та, яка ще у морі.

Під шум хвиль і пальмового листя знайомимося з гострою туніською кухнею. Адже у спеку гостра їжа просто необхідна, щоб поганяти мікробів. От лише де спека? Дзвоню додому, де саме 21 градус тепла. Тут біля моря зараз на градус менше.

Далі буде (зокрема, про піратів і риболовлю)...

Назарій Вівчарик, фото автора.