246369932_4722281047868408_166953661554912675_n Рішення виїхати далось мені дуже важко. Але коли чоловік мене в черговий раз ніс у підвал київського будинку вночі (Анна Харченко пересувається на інвалідному візку, – ред.), я зрозуміла, що роблюсь виснаженою до такого ступеню, що з мене немає толку ні для себе, ні для інших. А він має бути постійно біля мене на випадок повітряної тривоги, аби допомогти мені дістатись в укриття. Тому рішення було прийнято минулої середи, а в четвер ми рушили в невідомість.

Чотири доби дороги машиною крізь чотири країни, щоб потрапити в п’яту. На молдовському кордоні було все дуже швидко і взагалі без черги. Перевіряли в основному мої документи по інвалідності, в яких сказано, що я «потребую постійної сторонньої допомоги», адже мій чоловік призовного віку. Запитували, чому не оформлено опікунство (тому що мені давно більше 18, і інвалідність не через розумову відсталість, а значні фізичні обмеження). Уважно читали довідку МСЕК і посвідчення по інвалідності. Вся перевірка забрала десь двадцяти хвилин, і нас пропустили.

Проїхавши годину часу, ми встали у довгу чергу машин на кордоні з Румунією. Доки чекали, волонтери пригощали чаєм та печивом, за що їм велика дяка. Пройшли кордон за 2.5 години і рушили в Сучаву. По дорозі знов зустріли волонтерів, які скерували нас в готель «Буковина», який селив українців безкоштовно. Їхали не швидко через вузькі дороги, на яких зустрічалось чимало ям. По темному їхати було вдвічі важче. Дістались місця о 9 вечора, і виявилось, що місць вже немає.

Хлопці, що займались поселенням українців, сконтактували з сім’єю, яка погодилась приймати на ночівлю наших, коли готель уже під зав’язку.

Коли ми з чоловіком потрапили у гарний, комфортний будинок до неймовірно щирої господині Міхаели, нас дуже накрило. Адже весь комфорт, який ми побудували для себе в Києві, довелось лишити через цю грьобану війну.

Але це була перша ніч, коли я не перевіряла кожен дзенькіт телеграм-повідомлення, боячись не почути сигнал повітряної тривоги, і коли я спала до ранку.

На другий день ми вирушили в дорогу з прицілом дістатись Будапешта на вечір. Але ми не знали, що коротший шлях, який пропонує навігатор, насправді є коротшим тільки по кілометражу. Навігатор зовсім не відображає складності дороги. Замість трьох годин, брехливо обіцяних гуглом, ми їхали всі шість по неймовірних серпантинах. А коли врешті спустились з гір і заїхали в невелике місто, вже темніло, і ми вирішили заночувати у першому ж готелі, де є місця. Ночівля нам коштувала 40€. Ранком я поцікавилась у власника, чи є у них сніданки (за гроші чи включені у вартість). Він різко і непривітно щось відповів на румунській. Це почула жінка, яка відповідає за кухню в готелі. Після їхньої короткої перепалки, яка вочевидь складалась переважно із ідіоматичних висловів, вона принесла нам чудовий сніданок, який усе ж включили у вартість номера.

Проїхавши пару годин у напрямку угорського кордону, ми зупинились дозаправитись. І тут сталось те, від чого мене пробило на сльози. Румунський водій, який заправлявся перед нами, побачив українські номери нашого авта, і доки чоловік заливав бензин, оплатив нам на касі повний бак. Просто так. Просто тому, що солідарний з українцями. І тому, що йому дуже шкода, що нам довелось їхати. Оплатив, навіть не дозволивши купити йому кави на знак подяки. Трохи вільних коштів ми задонатили на армію і поїхали далі.

До угорського кордону дістались ще за 2.5 години. На кордоні черга рухалась швидко, і через годину ми вже їхали по автобану (тут вперше за подорож треба було купити вєнєту для проїзду по платних дорогах). Дістались Будапешта за кілька годин, але третій день дороги давав про себе знати, і ми вирішили не рушати в ніч, аби лиш більше проїхати. Зупинились у моєї близької подруги, яка в ці дні як раз орендувала там житло по дорозі до свого пункту призначення. І ця зупинка теж була дуже хорошим рішенням. Побути зі своїми людьми хоч трохи, коли ти в дорозі й не впевнений, коли повернешся до звичного життя, супервелика цінність.

Лягли спати рано, і так само рано прокинулись.

За півтори години були на кордоні зі Словаччиною. Спочатку навіть не зрозуміли, що це кордон. Проїхали без зупинки пропускний пункт і зробили коло, щоб іще раз під’їхати до погранців і впевнитись, що вони нас побачили...

Вони подивились на номери машини, запитали як там Київ, і навіть не стали дивитись паспорти. Так ми заїхали у Словаччину (тут теж була потрібна вєнєта, яку ми купили окремо на найближчій заправці).

275480480_5201647953265046_4754315312424875787_n Оскільки весь наш шлях четвертого дня пролягав через автобани, то відстань Будапешт-Прага (наш фінальний пункт призначення), ми зробили за 4.5 години їзди (550 км) + 2 години на зупинки для туалету, обіду з бутербродів, передишки від швидкої їзди.

Нас зустріли друзі, які знайшли, де можна нас захостити на перший час. Неймовірна чеська сім’я запропонувала нам зупинитись в їхній вільній квартирі.

І от уперше від початку війни ми розклали той мінімум речей, які взяли (я була впевнена, що з Києва більше ніж на три дні ми не поїдемо, тому крім пари штанів і кофт, які ми нарешті випрали, більше нічого не взяла). Намагаюсь відпочити і зібрати по уламках життя, яке змінилось так раптово.

Незабаром починаю прийом як психолог. Тих, хто лишається в Україні, та потребує кризового консультування, так само продовжу безкоштовно приймати. А ще буду працювати з вимушено переміщеними особами тут, у Празі.

Все буде Україна!

Анна Харченко, психолог родом із Черкас.

* Допис у фейсбуці.

реклама

Коментарі  

 
0 #1 Василь 10.03.2022 20:22
Чудовий текст. Чудові люди.
Цікаво, чому автор не поїхала до Праги коротшою дорогою через Польщу, а зробили великий гак через Молдову, Румунію, Угорщину, Словаччину?
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100